2. Одержимість демона

Коли ж юна безтолкова принцеса досягла зрілості, її відправили на війну з орками. Тим паче що, не зважаючи на свій вік, вона була слабкою – її магія й досі не пробудилася.

 Тоді вважалося, що цей напрямок для початківців: хоч орки й були сильними воїнами, активною бойовою магією не володіли, а маловиражене віщунство було не контрольованим, мало кому підвладним та непостійним. Силою ж демонів не злякаєш. Орки завжди населяли гірські масиви та жили малочисельними племенами. Й усе це зменшувало їх привабливість у якості здобичі в очах демонів, адже більшість часу доводилося витрачати не на завоювання нових територій, а на відлов гірських жителів. І хоч були орки в ті далекі часи смачними, адже розвивали свій бойовий дух, та смак вважався не витонченим, порівняно з ельфами, наприклад. Тож відправили юну принцесу в перший похід саме туди. 

Там вона разом з військом під детальним керівництвом "воєнних радників" довго виловлювала орків серед гір. 

Вона ситно і смачно їла... Та насолоджувалась відсутністю перепон для її пізнанню світу: ані тобі родини, ані вчителів, а її "радники" щось заборонити їй не могли, адже не мали над нею влади.

 Перед прийомом їжі принцеса-демонеса обзавелася дивною звичкою: з орком розмовляти. Випитувала все, на що вистачало її фантазії. Співати, звісно, орки не вміли, та змогли зацікавити її іншим: окрім звичних демонам речам, вони мали виховання та повагу до старших в ієрархії родини та племені, прикрашали себе та своє житло, а у веденні війни використовували не лише силу, а й ремесла. Вони плекали свою історію в казках та легендах, вони були в згоді зі своїм духом та життям навколо.

Мабуть, саме звідти з'явилося в принцесі-воїтельці те, чого не було раніше – бажання слухати наставників, а в тому випадку – своїх воєнних радників. 

З війни Аловірра повернулася уже зовсім іншою – сильною, небезпечною та "собі на умі". 

За сімейними застіллями принцесі-воїтельці й досі розповідати нічого – окрім багатої данини столиці, вона не здобула видатних здобутків. Та Аловірра не засмучувалася. Вона знала: те що їй вдалося здобути на тій війні – дещо цінніше за те, чим здатні похвалитися її старші брати та сестри, що прибули зі складніших напрямків. Тепер принцеса слухала. Слухала і чула. А головне – аналізувала.

Саме це й намірювалася робити демонеса й на цей раз – слухати, адже з чергової війни повернувся спадкоємець короля – її старший брат. Він повернувся з блискучою перемогою та численними розповідями про власну звитягу. А також, що не менш важливо, з багатою здобиччю, та даром, вартим бути з почестями поданим на королівській вечері. Королева ельфів мала вінчати цей вечір на тарілках демонської королівської сім'ї. 

Коли ж в залу ввели її величність, королеву ельфів, в неймовірному вбранні, з короною на голові... В залі запанувала тиша. Вся увага кожного демона була звернута на величну постать ельфійки. На її плавну ходу. На незворушний вираз обличчя... І на спокій. На її м`яку поблажливу посмішку з якою вона дивилася демонам в очі (чого зазвичай живі істоти уникали), плавно переводячи погляд з одних чорних безодень повних жадібності, голоду, спраги, жорстокості, холоду, бажання вбивати, в інші. Вона дивилася в очі тим, хто зараз їстиме її, сидячи за королівським чистим, та надто вже простим металевим столом. Вона дивилася й... відчувала лише жалість до цих обмежених істот, що у своїй вічності нічого окрім харчування не бачать. 

Вона дивилася, й чергові очі, котрі вона зустріла – були очі Аловірри. Очі, що виражали захват.

Демонеса була вражена величчю ельфійської королеви та незворушністю перед скорою кончиною. Не відчувався жах, що незмінно супроводжував розумних перед лицем смерті. Принцеса-демонеса ще ніколи не бачила істоти настільки прекрасної. На фоні з усіма присутніми, ельфійська королева – яскраво сяяла. Сама того не помічаючи, Аловірра втонула в блакитному погляді величної ельфійки. В її постаті, гордо піднятому підборідді.

Демонеса відчула таку спрагу, такий глибокий голод, котрого ще в житті не відчувала. Вона не помітила, як все її тіло перетворилося в струну. Не помітила, як встала зі стільчика. Бачила лише її. Хотіла її. Всю. Жадала її отримати. Заволодіти. Поглинути. Бажала її собі. Зараз.

– Вона моя. – слова самі злетіли.

Не помічала Аловірра сім'ї. Не помітила, як з глибин її душі здіймалася сила. Демонеса не відчувала, як сила наповнила все її єство, не знаходячи виходу.

– Моя. – констатувала, не зводячи безумного погляду з ельфійської королеви, що навіть зараз залишалася незворушною. Лише посмішка зникла з сяючого обличчя, наповненого мудрістю та смиренням перед скорою смертю, що вона її бачила в очах одержимої демонеси.

Король, батько Аловірри, прожив довге, дуже довге життя. Він бачив багато. Та знав, що саме в момент пробудження сила демона найчастіше сягає піка, адже під потьмаренням свідомості він здатен на все, доки не досягне своєї цілі, або доки його магія не спалить його самого на цьому шляху. І саме цю гримучу суміш досвідчений король побачив у своїй донці. Бачила це уся сім'я. Ніхто не зрушив з місця, аби відібрати у демонеси предмет її одержимості. Кожен з присутніх або знав, що це, на власній шкірі, уже пройшовши ініціацію сили, або був свідком подібного, або знав про це від інших демонів. Ніхто не ризикнув стати на шляху в Аловірри й випробувати на собі потенціал її магічної могутності.

І лише спадкоємець короля, чиїм трофеєм і була ельфійка, заступив шлях Аловіррі, що заворожено, повільно наближалася до жаданої ельфійської королеви. 

Хтозна-чому він це зробив тоді. Можливо, розуму забракло, можливо, гордість не дозволила свою здобич віддати, а можливо, у нього просто був слабкий інстинкт виживання, що притаманно надто сильним істотам у нашому магічному світі. Але сталось те, що сталось – перед Аловіррою з'явилася перешкода на шляху до того, що мало б заглушити її глибинну спрагу. І сила, ба не так – магічна міць, вирвалась з її тіла. Оглушила всіх навколо, наче стихійне лихо. Її магія заполонила залу для королівських вечер. Всі охоронці під цим скаженим натиском попадали на коліна, а слабші члени сім'ї припали до столу, сильніші, наче могутні дуби під час торнадо, намагалися встояти.