Казка для молодого орка

Молодий Орай Ді полірував деталь до мисливської пастки. Він робив це особливо ретельно. Його рухи були виваженими та плавними, як і вчили старші мисливці: такі, що призначені для любові, та не для вбивства. Жертва не повинна відчувати небезпеки, наближаючись до неї. Вона повинна бути звабливою для приреченої на смерть істоти. А тому, для того, аби виготовити пастку справді достойну похвали, потрібно усмирити свій бойовий дух, заспокоїти характер, вивільнити глибокі почуття...

– Орай Ді! – гнівно пробасила древня, забачивши у вітальні непрошеного гостя: – Знову тешеш своє дерево у моїй вітальні! Тобі подітися нігде? Геть! Потім хто мені пил витиратиме?!

    Молодий орк зіщулився під гнівом поважної, та йти не поспішав. Він спокійно відповів (мабуть, своїй виваженості він завдячує годинам, проведеним з ремеслом):

– Мені сьогодні на вулиці холоднувато.

– Так, іди у батьківську хатину! Чому знову до моєї оселі пристав?! Йди геть! Всі мої рослини листя скручують від твоєї присутності! У тебе надто сильний войовничий дух! – не вгавала древня.

Орай Ді спохмурнів. Вона щойно пройшлася по болючому: його войовничий дух, що колись би викликав повагу та захоплення, у нинішньому світі виявився не практичним... І єдине, на що ця його риса годиться: його кров для демонів смачніша. Плече від вчорашнього укусу занило. Не те щоб воно йому не боліло до того... Але до болісної згадки в молодого виходило його ігнорувати. Та зараз орк потер укус: демон не був з ним вчора акуратним...

– Не три! – поважна вперіщила молодого орка тростиною по руці.

Та орк не образився. І вдарила не сильно – лише синець лишиться. Та й не ображався він на древню ніколи. Як по справедливості, то вона єдина, хто дбав про його дух належним чином: так, як йому було потрібно. 

За тим він і прийшов сьогодні:

– Поважна Урук Ду Хай, розкажи казку.

– Ти вже напам'ять всі казки знаєш! Сам можеш молодшим розказувати! Годі тобі це слухати! – гаркала поважна.

Та йому потрібно це почути сьогодні:

– Розкажи. – повторив прохання молодий. Виважено, спокійно, поглянувши смиренно в очі древній. 

Поважна Урук Ду Хай спохмурніла і посерйознішала, відповідаючи на належний погляд молодого сильного орка. 

– Ну, що ж. – древня взяла однією рукою масивний стілець, що ще його батько зробив для древньої, та поставила напроти молодого. Сіла, недбало сперши на коліно тростину, та з найпохмурішим виглядом зачала казку: – Колись давно у світі нам не відомому, жили істоти безталанні. Не мали вони ікол та могутності, як в орків, не мали гострих зубів, магії та незміреної сили, як у демонів. Вони не вміли змінювати стать, як піднебесні лиси, не мали хвостів. Вони не жили довго, як ельфи.

– А магією зцілення володіли? – уточнив орк, намагаючись зрозуміти, що це за істоти, адже такого початку казки він ще не чув.

– Ах, ти ж! – зі злобою з усієї сили вперіщила древня молодого орка по плечу тростиною й заричала: – Не перебивай мене! Сам просив казку повідати! Невіглас!

Орк з місця не рушив, хоч удар був що треба. Болю не виказав. 

– Смиренний я. Слухаю. Вибач. – похмуро і тихо та чітко промовив він рівним тоном. 

Древня гнівно видихнула через ніздрі, та бачила, що насправді молодий уважує її, тож продовжила, хоч і різкувато:

– Жодної магії не мали. Безталанні були. Не мали дару ані в тілі, ані в духові. Та натомість душі їх різноманітні були, й наповнені тим, що встигали вивчити за коротке життя, а не тим, що унаслідували від предків... Не було в тих душах гармонії, не було смирення, був лише хаос: з доброго та злого, зі спокою та бурі, з почуттів та образ... Тоді ж... у тому бурливому світі й загинула дівчина страшною смертю. Й тут би мала завершитись її історія. Натомість же – лише почалась. Адже невіданим шляхом оселилась та неспокійна душа в тілі новонародженої демонеси.