XI

– Ах, люба Софі, нарешті ви до мене навідались! – радісно зустрів дівчину герцог, котра спішно увійшла в його кімнату, виділену для нього Басетами. 
Софі тоді думала про Грума, якого вона залишила у воріт. «Мені необхідно піти на ризик», – вирішила вона, і сказала: 
– Герцогу, я знаю про вас те, чого б не варто комусь знати.  
Антуан неабияк збентежився. 
– Про що це ви? – зашарівся він. 
– Ви… ви вбили свого батька. 
Герцог страшенно зблід. Він став повільно наближатись до Софі. 
– Що ви говорите?..  
Коли Антуан вже був за кілька кроків од дівчини, та схопила з його столу червоний записник – щоденник. Герцог ту же мить схопив її. 
– Якщо ви щось зробите, я кричатиму, – тихо попередила вона.  
Тоді герцог злякано відійшов від Софі. 
– Нащо ви його отруїли? – питала вона, піднімаючи щоденника. – Тут записано, здається, півроку тому, що ви жалієте, і в душі розкаялись за вбивство батька. Але для чого було отруювати? 
Герцог той час напружено витирав чоло.  
– Матінка померла, коли мені було три роки. А мій батько… Жоффруа, завжди був жорстоким щодо мене. А я хотів подорожувати. Молодий був, знаєте… А молодість варта пригод. Але батько не відпускав; муштрував тільки, муштрував, навчав воєнної справи: він сам ветеран Другої Опіумної війни, та на Франко-Прусську вже добровольцем пішов.  
Але ж мені це не подобалось, Софіє! То насправді довга історія, і мені не передати тих почуттів: я мов собака, волі хотів – от і вирішив «хазяїна» свого загризти. Тепер жалію… Наробив справ замолоду.  
Софі в той момент також опустила голову. Вочевидь, дещо з розповіді герцога зачепило і її. Тим не менш, затію свою вона вже не припиняла.  
– Давайте ми домовимось так: я не говорю нікому за ваш давній проступок, а взамін ви даєте мені білети у вісім тисяч фунтів. Ви маєте зі собою готівку? 
Герцог вже не походив на себе. Його охопив дрож, який не відпускав потім до самого перону, з якого він поїхав у порт Ла-Маншу.  
– Це не гідний поступок для графині…  
– Невже вбивство власного батька гідне герцога? – парирувала Софі.  
– Але ж це шантаж… Я можу компрометувати вас. До того ж, ви сміли дивитись в мій особистий щоденник. 
Софі розчаровано махала головою. 
– Я бачу тепер, як ви кохали мене. Але навіть якщо ви мене звинуватите в шантажі, то я готова понести за це кару. Та чи готові ви понести кару за вбивство рідного батька? Чи готові ви запам’ятатись в історії, як Антуан д’Юзес Отруювач?  
– Софіє, не кажіть такого… 
– Отож, давайте мені гроші, інакше я зараз же спускаюсь у вітальню, – попереджувала Софі.  
Врешті Антуан здався. 
– Що ж, я віддам вам вісім тисяч фунтів, але наразі я не маю з собою грошей. Завтра я підпишу вексель, та виплачу все зі свого банківського рахунку.  
– Дякую вам, – посміхнулась Софі. – По-правді кажучи, це єдине, що ви зробили для мене приємне за весь час нашого знайомства.  
– Але покляніться Ісусом Христом, що нікому не скажете про мою таємницю, – прошепотів герцог. 
– Клянусь Ісусом Христом, що ніколи не викажу вас в тому разі, якщо ви виплатите вісім тисяч фунтів. В разі, якщо вексель не буде підписаний завтра, і вас не буде в Корнуоллі, то я покажу ваш щоденник своїм батькам, а вони в свою чергу здадуть все поліції.  
– Отож, ви залишаєте щоденник тут?  
– Авжеж. Ви щось маєте проти цього?  
– Зовсім ні, – відказав герцог.  
Софі вже збиралась виходити, та перед цим ще мовила: 
– Зараз ми ще спустимось у вітальню, і ви скажете, що терміново їдете звідси. Там також буде один хлопець, і ви у всьому змушені будете погоджуватись. Якщо станете заперечувати хоч одному моєму слову, то я вас не пожалію.  
– Ви жорстока… – дивлячись в якусь далечінь, промовляв герцог. 
– Я впевнена, що з таким же звіром, як ви, котрий ладен отруїти власного батька, саме так і необхідно поступати.