X

На наступний день Софі прибула на вулицю Гете о третій годині. Сказавши батькам, що йде погуляти наодинці, вона попросила теплий екіпаж та поїхала.  
Цього ранку завірюха на вулиці піднялась ще страшніша, аніж в останні дні, що я вже мав нагоду про них розказати. Пилинки снігу покривали чорні вії Софі, їй було жах як холодно, але із запряженого екіпажу вона вийшла радісною. Голову дівчини вкривав синюватий платок, і зодяглась вона дуже тепло – власне, як і годиться в таку погоду.   
Довго шукати Грума їй не прийшлось. Скрючившись, він лежав під засніженим наметом. Поряд з ним дрімали і його товариші. Грум одразу помітив ошатний екіпаж, породистих коней, та звернув увагу на особу, що виходила з неї. Він став на ноги та попростував до Софі.  
– Отож, ти прийшла вже до мене, після того як я приходив до тебе? – спитав Грум.  
– Ні, я до тебе не заходитиму, – зразу відповіла Софі. – Сідай в екіпаж. Ти скоро про все дізнаєшся. 
Інтрига захопила душу Грума. Він попрощався з товаришами та сів у екіпаж. Поряд зі Софі його щоки помітно почервоніли – певно, що не від морозу. Всередині вони розмовляли про все що завгодно, тільки не про те, що їх наразі чекатиме. Грум тоді помітив, що Софі чогось хвилюється.  
– Послухай, я постараюсь усе зробити сама. Ти чекатимеш біля воріт, і в потрібний час я тебе покличу, гаразд? – переймалась вона.  
Грум тямуще кивнув головою.  
За чверть години їхній екіпаж повернувся до Техіді. Грум ту же мить сховався за воротами, як і веліла Софі. Сама ж вона поспішила до дому. І став Грум невпинно очікувати…  
Я впевнений, що ці хвилини хлопець переживав з великим хвилюванням. Він розумів, що в цьому маєтку йому не раді, та в будь-якому разі це чуже місце для нього самого. Все ж, Софі сама, можна сказати, приволокла його сюди, а отже він ні в чому не винен. Тоді ж, біля воріт, Грум нездорово відчував, що дівчина зачала якусь марну авантюру, однак зворотного шляху більше немає. Він знов згадав очі Афура – його проводир говорив йому, що потрібно боротись далі, не оглядаючись. Отож, він повинен пливти за хвилею долі, і туди, куди вона його нарешті принесе – там йому і судилося зупинитись. «Нехай я зупинюсь знову ж таки в хижому лісі, але зі мною буде та, хто стане моїм джерелом… В її обіймах я переродився, в її обіймах і помру, потонувши у незнаній нікому вічності. Відійду до того чорнявого, мов вороний кінь, неба», – омріяно думав Грум. 
Так він простояв ще хвилин з десять, допоки окрилена щастям Софі не прибігла до нього, не глянувши навіть на невдоволеного воротаря Мігеля.  
– Ходім! Я готова тепер по-справжньому признатись перед батьками! – гукнула вона, хапаючи приголомшеного Грума за руку.  
У вітальню Софі вже встигла запросити всю родину, разом з камердинерами. Поряд стояв похнюплений герцог. Лиця його ніхто не бачив, бо він був зовсім опустив голову.  
– Тож, що ти хотіла нам ска… – почав граф, котрий водночас зупинив свою промову, побачивши Софі, що йшла за руку з бродягою.  
– Я знаю, з ким хочу одружитись! – залепетала Софі.  
– З ним?.. – схопився за голову граф. 
– Софіє, що ти говориш, ще й у присутності герцога? – сказала графиня, вочевидь переживаючи тепер за їхню репутацію.  
– Я говорю правду, і зараз усе поясню, – намагалась заспокоїти всіх Софі. 
Другі діти Басетів тоді не сміли й буркнути. Навіть віконт Артур нарешті віддав перевагу батькові. З Катріною він вже помирився, і приказував їй тепер мовчати.  
– Не… не треба нічого пояснювати, Софіє, – піднявся з канапи граф. – Ти вирішила всім зіпсувати Різдво. Я розумію, кого ти оце привела. Він був у нас вчора – це той бродяга, що з нього ти не зводила тоді очей.  
– Софі, зараз же підходь до мене! Це неподобство! – вигукнула графиня. 
– Ні! Ви просто не знаєте, хто цей хлопець насправді, – відповіла їм Софі, ще дужче стискуючи руку присоромленого Грума.  
– Та що ти верзеш… Ти вже виходиш заміж за герцога – відказав граф.  
– Невже? Герцогу, а чи не знаєте ви, бува, цього хлопця? – спитала Софі, показуючи йому на Грума. 
Всі повернулись до Антуана. Він потроху піднімав голову вверх. Його руки трусились. Коли він заговорив, то голос у нього виявився тремтячим; до того ж, під час відповіді герцог постійно запинався.  
– Звісно… Цього хлопця знає ледь не весь Лондон. Він син… власника… великого капіталу.  
Реакція виявилась неймовірною. Першу хвилину всім здавалось, що хтось змусив герцога казати такі слова, але такий сумнів доволі швидко зник. Графиня старалась не виявляти радості за те, що в неї виявився новий претендент на роль зятя, і в цьому разі дочка її не змушена буде їхати у Францію. Вона ту же мить підхопила Емму, щоб якось зайняти тремтячі від щастя руки.  
У графа, все ж, залишались сумніви. 
– Герцогу, ви говорите дивні речі. Їй-богу, невже це син капіталіста? – ледь не сміявся він. 
– Це так…  
– Але ж чому він зодягнений, як бродяга?  
– Ви просто не знаєте, батьку, що існують багатії, котрі вбираються бідно, бо не хочуть тієї слави, – пояснила Софі, багатозначно дивлячись на Грума.  
Хлопець зрозумів – вона просить, щоб він почав відігравати роль хоч і дуже дивного та мовчазного, але багатія.  
– Як же… ви потрапили у Корнуолл? – спитала графиня, котрій здалось дуже химерним говорити на «ви» до хлопця в пошарпаній одежині.  
– Мені вже… двадцять років, – видавив зі себе Грум, та ту же мить заспокоївся, бо побачив, що його названому віку повірили, – та мій батько віддав мені… деякі гроші, щоб я подорожував по Об’єднаному Королівству.  
Грум, здавалось, сам повірив у те, що сказав. Його інтуїція виявилась феноменальною, і Софі слухала його, хоч і нервово мовлені слова із захопленням.  
– Неймовірно! – ляснув себе по лобі граф. – Звісно, я вірю словам герцога і вірю вашим словам, отже хочу вибачитись за те, що говорив за вас перед цим. Неможливо не згодитись, що ваш образ доволі одіозний. 
– Ах… думаю, вам не варто вибачатись, графе… цей хлопець – син капіталіста, а ви граф, і в такому разі вибачення… не дорівнюють правилам субординації, – заклавши тремтячі руки за спину, сказав герцог. 
Софі тоді кинула на нього грізний погляд. 
– Звичайно, та наразі я кажу по справедливості, – відповів граф. 
– Так… Отже, прощавайте, – зібрався герцог. 
– Ви йдете? – попитала його графиня. 
– Іду. Знаєте, я відміняю наше обручення, бо… маю термінові справи у Франції. 
Герцог, тримаючи сумку, в останній раз подивився на Софі. За секунду він повернувся і назавше вийшов з вітальні. Якби хто тоді подивився йому в лице, то побачив би, що очі герцога повні гірких сліз.  
Потім граф промовив: 
– Все таки цей герцог дуже дивний. Але якщо він вже вирішив піти, то нехай так і буде, – він перевів погляд на Софі та Грума. – Отже, ви вирішили побратися? 
– Так, але дайте нам поговорити наодинці, – посміхнулась Софі. 
– Звісно. 
Дівчина потягла хлопця з вітальні у свою спальню. 
Грум в той момент знаходився в небувалому настрої. Я б не назвав його щасливим, бо в ньому не тяжко було помітити нотки паніки. Гм, певно, це звичайне хвилювання майбутнього нареченого. Хоча, про весілля їхнє тоді Грум зовсім не думав.  
– Мені не приходить до тями – що взагалі все це було? – питав він. 
Софі на те лиш зітхнула. 
– Перші секунди я думала, що це казкове чудо, та тепер впевнена – що це істинний жах.