Наступного ранку сім’я прокинулась пізно, щонайменше об одинадцятій годині; та, звісно, ніхто їм за це не кидався докоряти, бо навіть слуги спали до дев’яти.
Першою встала графиня. Того ранку вона не була схожа на себе ззовні: розпатлане волосся, пом’ята сукня і крива посмішка на обличчі. Не умившись навіть, Ізабелла побігла на кухню, де попрохала цілий графін простої води. Графиня врешті випила чотири повні філіжанки та спустилась у вітальню.
Хлопець там дрімав, лежачи на боку, склавши руки під голову.
– Прокидайтеся, – трусила його графиня.
Та наче кошеня, що нарешті розкрило очі, прокинувся хлопець.
– Чому ви спали на підлозі, а не на канапі? – питала графиня.
– Тут… добре видно місто за вікном, а на канапі такого не має, – відповів хлопець.
– Тож, нагадайте, як вас зовуть?
– Грум.
– Отже, Груме, піднімайтеся – зараз сюди приїде кибитка, і вас заберуть у лікарню.
Перед тим Грум взяв собі, – звичайно, з дозволу графині, – кілька бутербродів, недоїдених вчора. Схоже, через десять хвилин його мали забрати, але кибитка насправді приїхала швидко. На подив графині, то був недешевий екіпаж, прикрашений, як може здатися, непотрібною оздобою та гірляндами. Та замість побачити, як із критих саней виходить пошарпаний кучер, вона впізнає герцога Антуана, котрий через плече тягав якусь сумку. Вона здавалась тяжкою, але він не давав її донести слузі.
Герцог, однак, спритно піднявся до воріт маєтку Техіді. Мігель тоді вже встиг повідомити про ранній візит усіх слуг, опісля чого пішов ланцюжок до самого камердинера; він і повідомив про те графиню і графа, котрий тоді якраз голився.
Все ж, у вітальні герцога привітно зустріли. Він зняв свою важезну сумку.
– Що вас привело у таку рань? – спитав граф.
– Одинадцята година – рань? – всміхнувся герцог, та побачивши сумніви на обличчях графа та графині, сказав: Ох, гаразд, після такого свята можна й виспатись.
– Це точно, – підтвердила графиня.
– Отже, я прийшов, щоб вибачитись.
– Вибачитись?
– Так, сердечно вибачитись за вчорашнє, – понурився Антуан. – Я був п’яний, і тільки на цей ранок я зрозумів, що повів себе вельми неправильно.
– Ну що ви…
– Це правда! Тож сьогодні я вибачаюсь перед вами, і заодно дарую подарунок, як і годиться в цей день.
– Ах, точно, сьогодні ж день подарунків… О боже! – раптово вигукнула графиня.
– Що сталось? – занепокоївся граф.
– Я забула покласти дітям подарунки!
Тоді кожен подивився на камін, над яким висіли шерстяні шкарпетки – цього ранку зовсім пусті. Поряд з ними стояла скромна ялинка, прикрашена стрічками та штучними квітами – стовбур її також був пустим.
– Біжи за подарунками в моїй спальні! – приказала чоловікові Ізабелла. – Вони лежать у шафі. Забирай усі, я вже сама розберусь, кому що.
Граф побіг. Та водночас з ним по сходам стали також спускатись чиїсь ноги.
– Ох, сподіваюсь, що це старші…
Та замість дитини графині у дверях з’явився Грум, що наминав копчену ковбасу.
Обличчя герцога пополотніло.
– Це… Це ж бродяга! Як він сюди потрапив?
– Ви його знаєте, герцогу? – здивувалась графиня.
Антуан розумів, що говорити правду не можна, бо як він скаже правду, то всі дізнаються про брехню. Та хоч це і пробачливо герцогові, тим не менш повага до нього в сім’ї Басетів спаде дуже сильно.
– Так, на днях цей хлопець нагло став просити у мене їжу, – сказав він.
– Звісно, це було вчо… – почав було Грум.
– Ого, здається діти вже прокинулись! – перебив його тремтячим, крикливим голосом герцог.
– Звичайно вони прокинуться. Ви ж так кричите, – відказала графиня.
– Ах, вибачте мене. Пробачте знову.
Герцог став розкривати сумку, й дістав звідти маленьку, перев’язану золотистою стрічкою чорну коробочку. Він протягнув її графині.
Графиня хутко розв’язала стрічку та подивилась усередину. Всередині лежало яскраве кольє. Графиня потягнула його двома пальцями до верху, та врешті не змогла звести очей з того, як воно переливається під ранковим світлом. На ньому висів образ лютого лева, котрий стояв на задніх лапах.
– Ви, графине – лев’яче серце, ваша благородність і самовідданість є виключною, – промовив герцог.
– Воно чудове, – посміхнулась Ізабелла, приміряючи кольє на свою шию. – Дякую вам.
В той же час почулися гучні кроки. Графиня одразу зрозуміла, що то був її чоловік. Йому одчинили двері.
Руки графа були повні барвистих подарунків, і деякі з них в нього вже, напевне, не раз падали на підлогу.
– Діти прокинулись. І Даніель-молодший теж! – повідомив він.
Віддавши подарунки графині, кольє якої він так і не помітив, граф вийшов з вітальні. При цьому він тільки на одну секундочку звернув погляд на Грума, який з цікавістю за тим усім споглядав. Скажу, що граф так і не впізнав у ньому того хлопця з площі.
Грум, тим часом, з сумки герцога приглянув і свій подарунок. Він помітив там коричневий корінець, подібний до його книжки, що він її згубив. За хвилину Грум вже був впевнений, що це саме вона, й вирішив – її необхідно повернути.
– Тату, впусти мене туди! – кричав хлопчачий голос за дверима.
– Туди не можна, поки що! – кожного разу відповідав тато.
– Там уже мають бути подарунки, хіба не так? – казав уже дівчачий голос.
– Так, але поки що заходити не можна, зрозуміло?
– Ах, схоже, що мама ще…
– Еммо! Зараз же замовчи! – вигукнув граф.
Графиня в той час наспіх поскладала подарунки під ялинку і у шкарпетки. Вона не була впевнена в тому, що не переплутала коробки, та тепер це тільки другорядна проблема.
– Ну ж бо, заходьте! – промовила графиня, відчиняючи двері вітальні. В неї миттю вбігли діти.
– Мамо, чому тато нас не пропускав? – спитав Даніель-молодший, розбираючи власні подарунки під ялинкою.
– Так… Тату, чому ти їх не пропускав? – перевела жінка на свого чоловіка.
– Я… Я не знаю, це все… – розгубився граф.
– Ви такі зайняті, що навіть не помітили мене, – врятував його герцог.
Діти одразу повернулись до нього і поштиво привітались.
Ірені попалась упаковка дорогих, темперних фарб. Їй не вистачало сил розкрити її, отож вона попросила батька. Замість нього, видно в честь вибачення, до Ірени підійшов герцог і став їй помагати. Тим моментом, поки всі були зайняті подарунками, Грум скористався, і непомітно узяв книжку із сумки. Заховавши її за пазуху, він надалі стояв смирно, але невимушено, щоб не викликати підозри.
– Отже, це все, герцогу? – спитала графиня, коли Антуан поміг її дочці. Насправді оце питання було сказано скоріше з вихованості, бо вона вже помітила, що ще лежало в сумці.
– А це – подарунок для всієї сім’ї! – вигукнув герцог. Із сумки він дістав велику залізну клітку, в якій насторожено оглядався сірий, зеленоокий кіт. Короткі вушка в нього були звернені донизу.
– Шотландський висловухий, – промовив герцог. – А ви вже прозвете його, як хочете.
Діти зразу перевели увагу з подарунків на клітку. Махаючи пряниками, які вони знайшли в шкарпетках над каміном, кожен видавав свою версію назвиська нового кота. Ірена підхопила слово: «к’юті», і воно більше не сходило з її вуст. Але цей варіант не прийняли інші діти, бо він їм здався надто примітивним. Врешті граф сказав ось що:
– Подивіться, який він різкий, та водночас славний. Вибачте, герцогу, але мені здається, що цей кіт не знатних кровей. Тим не менш, він не може не подобатись, не дивлячись на те, що може колись був дворовим – і серед тих дворових він був королем. Я б назвав його Клопен.
– Трульфу? – підхопила графиня.
– Про кого ви це говорите? – не розумів герцог.
– Ми говоримо про короля бродяг.
– І ви хочете, щоб в його честь звався цей благородний кіт? – питав герцог.
– Діти, ви хочете, аби кота звали Клопен?
– Звучить моторошно, – сказав Даніель-молодший.
З ним погодились інші діти. Тоді вони почали було вже шукати нове прізвисько, але їх раптово перервала Софі.
– А мені подобається Клопен.
Герцог підняв голову до дівчини. Вона, в свою чергу, дивилась на Грума.
– Я хочу, вибачитись перед вами, Софіє. Іменем мого бідолашного батька я присягаюсь, що наговорив вчора дурниць, а це не зволяється герцогам, – сказав він.
– Я вибачаю вас, герцогу, – зітхнула Софі.
Раптово запала мовчанка. Всі чекали, що герцог скаже щось, та водночас погляди присутніх у вітальні припадали до Грума. Здавалось, він був тепер лишнім, і його кибитка вже мала давно приїхати. Антуан старався на нього не звертати увагу.
– Все ж, мені б хотілося розповісти важливу новину, але тільки наодинці з графом і графинею, – нарешті мовив він.
– Невже це настільки важлива новина? – питав граф.
– Чесно кажучи, так. Та я бачу, що ми і без того всі схвильовані, тому тримати інтригу далі просто недозволено.
Поки герцог набирав повітря, щоб сказати те, всі інші навпаки затаїли дихання. Було добре видно, як Антуан хвилюється.
– Я переночую ці два дні у вас, а потім завчасно поїду додому, у Францію. Але піду не сам, а разом з вашою дочкою – з Софі, котра тоді вже буде моєю дружиною.
На той момент герцогові здавалось, що його слова одразу визвуть неабиякий фурор, та замість цього граф і графиня стояли в глибокому збентеженні. Раніше їм в думках здавалось, що шлюб Антуана зі Софі – чудовий, та тепер на них настигло потужне хвилювання. Чи готові вони видавати дочку за цього герцога, чи вистачить в них внутрішньої потуги проводжати її до сусідньої держави? Та чи врешті не побоїться сама Софі?
– Мені… треба подумати, – сказала вона, виходячи з вітальні. За нею через півхвилини вийшов Грум.
Він зумів наздогнати дівчину. Вона прикрила обличчя долонями і тихо схлипувала. В думках своїй Софі стала уявляти, як їй прийдеться покидати рідну домівку, замінити береги Кельтського моря на пурпурні поля Провансу. При цьому завше знаходитись поряд з цим ненависним чоловіком! Софі здавалось, що виходу більше нема, та мов у найжорстокішу мить казки, її звільняє з лап чарівника принц.
Та хоч лице Грума аж ніяк не можна назвати рівним принцу, Софі розуміла, що він її єдиний, окрім батьків, визволитель. Вони відійшли за ріг довгого коридору. Софі схопила хлопця за руки.
– Я знайшов свою книжку, – повідомив їй Грум.
– Що… Але як? – не розуміла Софі, згадуючи, що цього ранку вона ще бачила ту книгу біля себе.
Грум акуратно звільнився від рук Софі та дістав річ, котру він знайшов у сумці герцога.
– Ось! Це вона…
Тут же вираз обличчя Грума змінився. Замість печатних слів, написаних під авторством Генрі Торо, він побачив тільки виведені хитромудрим почерком сторінки, при тому ж датовані.
– Де ти це знайшов? – забрала той записник Софі.
– У сумці того пана.
– Герцога?
– Так.
– Господи! Це ж його щоденник, – вигукнула Софі, гортаючи сторінки. – Схоже, коли він збирався сюди всього на пару днів, то вирішив прихопити і щоденник.
Отак-от, гортаючи, вона вже була готова віддавати його назад, бо викрадення особистого щоденника герцога – проступок ще гірший, аніж викрадення цінної книги з бібліотеки. Так собі думала Софі, по щокам якої все ще прослизали сльози, аж поки їх наче стерла раптова блідість. Зіниці Софі розширялись, і здавалось, що вона зараз впаде.
– Що з тобою? – вхопив її за стан Грум.
Софі захлопнула книгу. Певно, її так вразили деякі слова, виписані в щоденнику, але вона не вирішувалась розказати їх Груму.
– Де б ми могли зустрітися знову? – запитала лиш Софі.
– На вулиці Гете. Я там в основному буваю, точніше, живу, – відповів Грум, відпускаючи дівчину. – Але, що ти там побачила? Ти ледь не впала на місці.
– Невже?
– Так.
Софі стала спокійно дихати. Вона навіть посміхнулась – отже, в голову їй прийшла хороша ідея.
– Завтра я прийду до тебе, і ми заживемо, як у казці.
З тими словами Софі легким поштовхом попровадила Грума до кибитки, котра тільки що приїхала під самий маєток.