VIII

Близько о другій годині ночі Софі вирішила заглянути у вітальню. «Щоб попити води», – пояснювала вона для себе, хоча насправді їй кортілося побачити Грума в світлі місяця. 
За хлопцем увесь той час клопотались слуги: підготували йому подушки (бо графиня так і не приказала відвезти його в лікарню), навіть зварили ще чаю. Поки всі гуляли за столом, ніхто зі сімейства не згадував за Грума жодного разу – і Софі це несказанно тішило.  
Вона тихенько спускалась до вітальні, тримаючи в руці вушко каганця, на якому догоряв шмат масної свічечки. Зодягнена була Софі у нічне рожеве негліже.  
Грум сидів майже впритул до вікна вітальні, звідки сходило бліде сяйво місяця. Він не спав. Його думки були забиті різними гарними реченнями, виникали якісь випадкові люди, котрі потім стануть персонажами книжок, що він їх колись напише, і присвятить тільки… своїй музі. Грум ще не знав, хто така муза, отож сам намагався винайти для себе потрібне, підходяще для цього слово. 
– Ти не спиш? – прошепотіла Софі. 
Грум миттю розвернувся до дівчини. Тіло його охопило хвилювання. «Афур мене проводжав до неї, – промайнуло в свідомості хлопця. – Тепер я зможу писати скільки завгодно, і тільки для неї!». Тут же Софі стала наближатись до нього. «Але все, чого мені потрібно – просто знати, що вона поряд, що вона ще на світі. Мені не потрібне… кохання». 
– Не сплю, – відповів Грум. – А ти чому тут? 
– Звичайно, прийшла навідати тебе.  
Софі поклала каганець на тумбу і сіла на килим поряд із Грумом.  
– Ти вкрав книжку з бібліотеки сера Альдебурга, – прошепотіла вона йому на вухо.  
Той повернувся до Софі, глядячи на неї з деяким острахом.  
– Звідки ти знаєш? 
– Про це знає кожен, хто читає місцеві газети. Особливо цим цікавиться герцог. 
– Який герцог? – спитав Грум. 
– Антуан де Крюссолі.  
– Антуан? – став згадувати Грум. – Здається, це та сама людина, що прив’язала мене до коня. 
– Невже?  
– Його так називали люди, що були поряд з ним.  
– Зрозуміло… Цей, герцог, він найгірша людина в світі. 
– Але він неабиякий хижак, – відказав Грум. 
– Так… Тим не менш, його варто жаліти, бо батька у нього отруїли, – сказала Софі. 
– Навіщо? Хто? – розпитував Грум, начебто Софі все те знала. 
– Хтось із слуг. Так вважає поліція і сам Антуан. Він до тепер, як всі принаймні кажуть, не може відійти від того. Він любив батька, це точно.  
Грум зневажливо пирхнув 
– Я теж багато кого любив. Все ж, всіх їх у мене відібрали – і навіть не отруїли! Подумай, що гірше – загубити людину і знаходитись у вічному гаданні, облуді, чи отруїти й знати, що людина померла?  
– Я… я не знаю, – сумнівалась Софі. Її альтруїстична душа не могла сприймати такі питання; отож, вона перевела тему.  
– Ти хочеш писати книги?  
Для Грума те питання виявилось незрозумілим. Що значить: «хотіти писати книги»? Наче б це заняття ідентичне до якогось підпису папірців, підрахунку грошей, та іншої канцелярської роботи. Це не бажання і не закон. Грум перечитуючи написані ним слова, відчував їх красу і динамічність, а це тільки наставляло йому печать, від якої вже не дано звільнитись в житті. Він писав, бо йому це гріло душу, та до того ж Грум бачив за цією роботою успіх – а як ми знаємо, за першою удачею приходить захоплення, а далі тільки поволі зростатиме відповідальність за удачу. Останнього, однак, Грум не знав.  
– Так, – урешті відповів він. 
– І про що будуть твої книжки? – спитала Софі, підсідаючи ближче до хлопця. 
Грум задумався. До того, як увійшла Софі, він розглядав, як незліченні білі цяточки кружляли в повітрі, та застилалися білою пеленою по землі. При цьому обрій зовсім не закрився туманом. Чарівність… що й казати! Вікна вітальні виходили якраз на місто. В більшості будинків Корнуола вже не сходило зсередини світло – тільки в деякі ще продовжували гардувати, однак їх можна було порахувати на пальцях. У всьому іншому нічне, зимове місто, небо над яким всипано зорями, й радість від того не сходить з вуст, з обличчя – це джерело творіння! Хіба про це не напишеш цілу книжку? 
– Я хочу написати дещо про своє життя. Точніше, щось схоже на нього. Щоб це була різдвяна історія про хлопця, де був би образ своєрідного проводиря в його новий світ, та щоб знайшов той хлопець дівчину… котра буде надихати його писати історії, – відповів Грум.  
– Як би звали цю дівчину? – спитала Софі. 
– А тебе звати… 
– Софія. 
– Так! Саме так би звали і її! – здавлено вигукнув Грум. 
Софі наблизила до хлопця голову.  
– Тобі подобається моє ім’я?  
– Звичайно. Воно змушує мене писати… 
Софі повільно чмокнула Грума в губи.  
Мені важко описати, що тоді відчув хлопець! Так, дорогий читачу, я невеликий знавець слова, і в ситуації, у якій тепер опинився Грум, в мене їх тим більше не вистачає. Він, можу сказати, неабияк захвилювався – його торкнулася муза! Якби йому хто в той момент дав будь-який олівець і записник, то він би описав свої почуття на десяток сторінок (та, хоч це буде несправедливим в сторону Софії) – настільки письмо стало йому милим.  
Софі збиралась йому дещо сказати, але чогось вагалась. Схоже, це були такі слова, за промовляння яких в майбутньому могло б статися щось нехороше.  
– Якби… Якби я мала вибір, то одружилася б з тобою, аніж з герцогом.  
Грум криво посміхнувся. 
– Це неможливо. Я нічого не маю. Не маю дому. Не знаю, де моя матінка. Як ми зможемо бути разом? 
– Не знаю. Може, потаємно?  
– Як це, потаємно? 
– Щоб я наче була дружиною герцога, але ми б з тобою таємно зустрічались.  
– Це ж, неправильно, несправедливо, – відказав хлопець. 
Софі зітхнула. 
– Яка ще справедливість, Расселе? Герцог прив’язав тебе до коня і ледь не вбив, а до мене узагалі поставились, як до речі. Я відчуваю, що для мене матері все одно ще нема… Як у тебе.  
– Ні, ти перебільшуєш, – хитав головою Грум. – І про все те, про таємні зустрічі – теж перебільшення. Мені тільки потрібно, щоб ти продовжувала мене любити, і тоді я зможу писати. Можливо, колись я дійсно напишу ту книгу, і вона сподобається людям. Знаєш, я навмисне не допишу її кінець, а зроблю так: якщо людям сподобалась історія, то персонаж книги разом став відомим, може й розбагатів. Якщо не сподобалась – то відповідно такий в неї, і в мене фатум. Отож, невідомою вона відійде у вічність, а разом з нею відійде мій герой. Дівчина, що колись надихала його, залишиться печальною, зате… буде жити в затишку.  
Книга змінювалась на очах Грума. Тепер він присвячував її не тільки своїй музі, Софі, але й людям. Нотки гордості запалились в його душі – та це була передчасна гордість, і вона символізувала впевненість Грума у своєму успіху.  
Проте Софі, в свою чергу, слова Грума не сподобались. Вона відвернулась від нього, згадала чомусь про каблучку, знайдену нею в пудингу. Дівчина згадала, як кільце боляче вдарилось їй в зуби, та вона старалась приховати ту біль перед сестрами й братом. Софі гадала, що точно не зустріне в пудингу каблучку, тим більше воно до цього їй ніколи не попадалось. Та тоді це сталося так несподівано і… схоже на реальність. Софі «підкинули» цього герцога, завіряючи інших родичів, що шлюб цей чудодійно робиться «по взаємній любові» – отож, їй нічого не залишалось, як самій у це повірити. Але ж тут знову з’являється Рассел... Тоді, коли вона уже не сподівалась його коли-небудь побачити, бо до сера Альдебурга їхня сім’я їхала вкрай рідко, Софі зустрічає Рассела більше не на прислузі, а на волі. Потім, дівчина не могла забути побачене нею кілька років тому дійство. Їй стала цікавою загадка рідні того хлопчика. Та й сам він, як ми бачимо, полюбився Софі, не дивлячись на помітну жалюгідність зовні. «Та схоже, полюбити письменника – те ж саме, що полюбити моряка. Він постійно буде думати про тебе, та водночас знаходитиметься далеко. Він писатиме для мене, про мене, але насправді всі його слова, вся любов будуть присвячуватись суспільству. Як же це несправедливо до мене», – думала тепер Софі, після промови Грума. Вона в останній раз глянула на нього та піднялась у спальню, й потроху задрімала.