VII

Різдво Басети врешті відсвяткували так, як це виходило майже кожен рік. Даніель-молодший наївся так, що потім не раз приймав вугілля. Цю одвічну проблему переїдання молодшого сина ніяк не можна було вирішити, хоча батьки вже навіть лякали його тим, що за таке в пеклі карають лавовим котлом.  
Граф і графиня, трохи скошені хересом, швидко заснули. З Артуром батько не розмовляв аж до завтрашнього дня. Катріна, дружина віконта, узагалі вирішила цієї ночі спати у власному домі. Отож, навіть не залишивши Лауру, Артур лягав спати глибоко ображений.  
Оскар покинув свято раніше за всіх. Це сталося тоді, коли дівчата, змусивши також і Софі, пішли гадати по дзеркалу на чоловіка; батьки ж тоді пили на брудершафт, вперше за кілька місяців виявляючи хоч якусь симпатію одне до одного. Граф тягся до вуст графині, і варто йому було це зробити, як Ізабелла те дійство одразу запивала кількома ковтками з чарки.  
Софі було противно дивитись на все те, і їй врешті нічого не залишалось, як погодитись гадати зі сестрами.  
Батьки віддали їм шоколадний пудинг, до якого ніхто за час вечері не торкався. Його навмисне залишали дівчатам, бо сам пудинг той – елемент гадання. Всередині нього була замішана монетка, що символізувала багатство, каблучка, що означала майбутній шлюб, і срібний наперсток, що прорікав холостяцьке життя.  
В спальні Софі всі, навіть Даніель-молодший, розділили кожному по шматочку пудингу. На смак це був ніжний, наповнений шоколадним сиропом пудинг. Діти з радістю поїдали його, нервово очікуючи знайти монетку чи навіть каблучку в ньому. Отож, за кожним укусом вони дивились всередину шматка, чи не знаходився там якийсь предмет.  
– У мене… монетка! – вигукнув Даніель-молодший, дістаючи з пудингу пенні.  
– Ох, я не вірю, що ти коли-небудь розбагатієш… – хитала головою Емма. 
– Чому це? – звів брови Даніель-молодший. – Я буду виступати у філармоніях, а там дають великі гроші.  
– Ні… Ти просто віриш у Санта-Клауса, – єхидно посміхнулась Емма.  
– Ну то й що? Я теж вірю, – сказала Ірена. 
– Так, святий Миколай існує, і в нього треба вірити, – відповів Еммі Даніель-молодший. 
– Ні, бо ви не знаєте, що ма… 
– Еммо, тобі вже щось попалось? – перебила її Софі. 
– Гм… Так. Наперсток, – радісно сказала Емма. Сяючий в світлі каганця наперсток вона надягла на вказівний пальчик.  
– Схоже, ти цьому навіть рада, – пирхнув Даніель-молодший.  
– Так. Я не хочу виходити і заміж, – діловито промовляла Емма. – В мене тоді… будуть діти, а їх треба носити, годувати. Це нечесна робота! 
– Яка? – спитала Ірена.  
– Бути мамою. Ти за ними прибираєш, цілий день проводиш, з тими дітьми, а вони тільки плачуть. Кому таке треба? 
На хвилину запала мовчанка. Схоже, всі дійсно думали, в чому секрет самовідданості матерів. Раптово Ірена дістала з рота каблучку.  
– А от я стану матір’ю, і зовсім не переживаю за це, – сказала вона.  
– Адже ти ще маленька, – відмовила Софі. 
– Авжеж. Але тепер ми вже знаємо, що в Емми буде самотнє життя, а в Даніеля багате. А в мене буде сім’я.  
– Я не думаю, що так варто казати, бо на наступне Різдво в пудингу можуть попастися кожному інші речі. Це не на ціле життя, а тільки на наступний рік, – навчала її Софі.  
– Але ж як можна бути багатим тільки один рік? – спитав Даніель-молодший.  
– Це треба буде в тебе спитати… Коли витратиш усі свої багатства на непотріб, – вміло відповіла Софі.  
– Отож, що у тебе? – запитала у старшої сестри Ірена. Софі тоді вже майже доїдала свій шматок. Залишався тільки гіркий, текучий сироп, котрий вона, тим не менш, обожнювала. 
– В мене нічого, – вимовила Софі, витираючи крихти зі сукні. 
– Не може бути. Там були дві каблучки, – міркувала Емма. 
– Звідки ти це знаєш? – питала в неї Ірена. 
– Ох… Ми з мамою разом пекли цей пудинг, і поклали туди дві каблучки. 
– Це нечесно! Ти знала тоді, в якому шматку знаходиться кожна річ! – розлютився Даніель-молодший.  
– Ні, вона не могла знати, Даніелю, бо в духовці ті речі хаотично розповзаються, – пояснила Софі. 
– Але ж де тоді друга каблучка?.. – не вгавала Емма.– Треба сказати це мамі. 
– Може, ще погадаємо на дзеркалі? – запропонувала натомість Софі. 
– Ви давайте, а я поки піду скажу мамі.  
– Гаразд, тільки хутчіше повертайся, бо до півночі лишилось десять хвилин – казала їй вслід Софі.  
Опісля діти запалили свічку та стали гадати біля дзеркала, себто дивлячись на своє відображення, намагались знайти людину поряд зі собою.  
Поки діти те все робили, Софі відійшла в куток до шафи і заховала за книжки замащену сиропом каблучку.