VI

Почувши те, леді Софі Басет зразу покинула Грума.  
Герцог стояв, поважно випинаючи груди. Він поклонами зустрічав сімейство. Басети відповідали йому щирою прихильністю, бо не очікували його вже сьогодні побачити. Софі вміло закрутила реверанс та віддала праву руку на нестерпний для неї поцілунок герцога.  
Всі разом вони сіли за свої місця.  
– Герцогу, адже ви казали, що не зможете сьогодні прийти, бо активно зацікавлені деяким розслідуванням, – сказав граф Даніель.  
– Так, це правда, але сюди мене привела телеграма, написана вами і звернена до містера Джонсона, – відказав герцог, поправляючи своє довге волосся, котре весь час ховалося під шляпою.  
Графиня Ізабелла здивовано посміхнулась. 
– Тож ви знайомі з нашим найкращим лікарем? – поцікавилась вона. 
– Так, і хай це прозвучить марнославно – я називаюсь його фельдшером.  
– Це, звісно, неофіційно? – далі питала графиня.  
– На жаль, саме так. Але необхідними знаннями я володію, отож можете показати мені вашого нещасного. 
– А містер Джонсон сьогодні не працює? – певне, з ноткою недовіри питала графиня.  
– Сьогодні він проводить час із… сім’єю, отож побачивши, що йому прийшла телеграма, містер Джонсон направив саме мене дізнатися.  
Насправді можна було одразу помітити, що герцог неабияк п’яний і голодний – сівши за стіл, він став поїдати те, що найбільше припадало йому до очей. Софі ж дивилась на все те з відразою, але тямила, що мусить цю відразу продовжувати і навіть, свого роду, пожертвувати собою, тільки щоб Антуан не побачив Грума. Вона це зрозуміла після наступної розмови. 
– Але ж, герцогу, мені, та й всім нам не терпиться дізнатись, що у вас за розслідування, – питав граф Даніель.  
– Так, не терпиться, – схрестивши руки на грудях, сказав віконт Артур. Схоже, цим висловом він хотів зрівнятись з батьком у сім’ї, якби привласнюючи його бажання і наміри собі. Присмак їхньої нещодавньої сварки ще залишався.  
– Я не можу назвати це найцікавішою історією, яку я коли-небудь бачив і чув, – почав герцог, наливаючи собі хересу ледь не по самі вінця, – але від того вона не менш сенсаційна у високому світі Корнуоллу. Ви знаєте бібліотеку сера Альдебурга?  
– Та хто ж її не знає? Найбільша бібліотека нашого графства, Едем для бібліофілів, – випередив батька віконт Артур. – Оскаре, здається, там більше сотні тисяч видань, чи не так? 
– Ні, – відказав мовчазний Оскар. – Думаю, трохи менше. Принаймні, історичної літератури там не так багато, як художньої.  
– Це не важливо! – запалився оп’янілий герцог, якому швидко набридали розмови про літературу. – Справа вся в тому, що місяць тому дехто вкрав з тієї бібліотеки надзвичайно цінну книжку. Про ліс, здається… Генрі Торо її написав, це я пам’ятаю! – вигукнув врешті герцог, начебто був добре знайомий з його біографією і книгами того автора.  
– «Уолден, або життя в лісі», – зрозумів граф Даніель. – Але ж ця книжка вийшла всього десь сорок років тому, чому ж вона цінна? 
– Це було одне з перших видань, підписаних самим Генрі Торо, – пояснив герцог.  
– І що ж, як рухається ваше розслідування?  
– Та поки ніяк. Скотленд-Ярд направив на цю справу для галочки кількох фараонів, – відповів герцог. 
– А що ж станеться з тим, хто вкрав книжку – якщо його знайдуть? – несподівано поцікавилась Софі. 
Герцог посміхнувся до дівчини. На її питання він завжди відповідав, карбуючи кожне слово. 
– Запроторять на півроку до в’язниці, та й всього.  
– Зрозуміло… 
– Отож, де ваш пацієнт? – потирав долоні герцог.  
Софі охопили сумніви. «А що, як він його побачить, і Рассел спитає, чи не бачив він тієї книжки? Тоді все…», – думала вона. Водночас, зупиняючи Антуана, Софі була змушена неабияк ризикувати. Все ж, навряд хтось щось запідозрить, якщо вона спробує незвичайно заговорити до герцога; тим більше, він був зовсім п’яний… 
– Може, вип’ємо? Я втомилась, – сказала вона. Слова ці приголомшили кожного, хто тоді сидів за столом.  
– Ти ж не п’єш, Софі, – відказала графиня.  
– Так, але сьогодні Різдво, і герцог, я бачу, в настрої. 
Антуан від того аж вишкірив свої яскраві, білі зуби.  
– Ви видали незвичайний пасаж, рідкісний. За це я можу вам вічно говорити, що кохаю вас. Отож, випийте трошки зі мною.  
Усі Басети від слів герцога роззявили роти. Як же це можна – так відверто розмовляти при батьках дівчини?! В іншому випадку Софі б того не витримала і побігла б геть, ледь попрощавшись, та тепер вона разом з сімейством виглядала страшно знервованою. Схоже, що вона дійсно видала те, що ніхто ніколи не очікував від неї почути. Відповідно за цим ляпнув і сп’янілий герцог, на котрого вже дивились з деяким сум’яттям.  
– Пийте ж, моя панночко! – казав їй герцог. Софі морщила від того своє нещасне личко – не дай Господь коли-небудь побратися їм! – Пийте і ви, адже сьогодні Різдво! – звернувся він до сімейства.  
На диво, Басети його послухались і скуштували хересу 1883 року виробництва, залишивши напою в пляшці на самому денці. Молодші діти напивалися виноградним соком.  
А Софі вагалась навіть взяти келих. Вона пила до того лише пару разів в житті, і кожного разу алкоголь здавався їй нестерпно гірким і пекучим.  
На той момент Софі вже вдалось виконати те, чого вона хотіла: герцог більше не згадував про Грума, але замість того слова його зайшли у зовсім інше русло. Ніхто не очікував такого від нього.  
– Я вас завжди любив… Але, чи любили ви мене? – нарешті спитав герцог. 
Софі опустила очі і повернула голову до родичів.   
– Прийдіть завтра, герцогу – сьогодні ви не в дусі, – мовила вона. 
– Дійсно, приходьте завтра. Ми наготуємо вашої улюбленої французької їжі, – вже проводжала його графиня. 
Герцог піднявся, та, п’яно сколихнувшись, спитав: 
– Тож, ви мене проганяєте?  
– Зовсім ні! Просто вам потрібно після ваших свят, – сказав граф Даніель. 
– Але ж я… 
– Зробіть же це, – в наказовому тоні промовила Софі. 
Після отих слів понурений герцог покинув маєток Техіді. І з тим всі полегшено видихнули; щоправда, Басети могли б приймати і п’яного Антуана, бо спочатку він поводив себе адекватно, розповідав історію про вкрадену книжку… Але все так різко перемінила Софі. Це здавалось вельми дивним Басетам.  
Коли від автомобілю герцога лишився тільки довгий слід коліс на снігу, графиня схопилась за голову.  
– Адже ми могли зараз віддати того хлопця в лікарню!