V

 Графиня Ізабелла Басет з жахом розглядала закривавлене обличчя молодика, якого занесло в їхній маєток. Він мав слабкий пульс; його напоїли куриним бульйоном, вичистили добряче від снігу, закутали в плед. Поволі хлопець приходив до тями. 
– Коли ж містер Джонсон приїде? – питала графиня.  
– Либонь, сьогодні він не працює, адже телеграму надіслали вже двадцять хвилин тому, – відповідав віконт Артур. 
– Отож, як тебе звати? – звернулась Ізабелла до хлопця. 
– Моє ім’я – Грум. 
– Грум? Але ж це не ім’я. В кого ви служили? 
– У містера Альдебурга. Але він мене вигнав.  
Раптово Грум подався рукою до сідниць. Схоже, він щось шукав, та не міг того знайти. 
– Що таке? – мружив очі віконт Артур. 
– В мене була книжка… записник. Я сховав його в штани. 
– Ох, може треба в Софі запитати, вона тебе чогось перевіряла. Софі! – покликала Ізабелла дочку.  
Софі ту же мить прибула до вітальні, де біля розпаленого каміну лежав Грум.  
– Чи не бачила ти в цього хлопця книжку? 
– Я?.. – чогось вагалася Софі. – Не бачила, мамо.  
Вона вже хотіла було йти, та розвернулась і запитала: 
– Давайте, він сьогодні спатиме в моїй спальні? 
Графиня на те тільки підняла брову. 
– Це ж нащо? Я не думаю навіть, що він спатиме цієї ночі в нашому будинку, адже в місті є лікарня.  
– Мамо, лікарня не працює в такий день! – вигукнула Софі, аж хапаючись за поли сукні.  
– Тоді він спатиме у вітальні, – мовила графиня, виходячи з приміщення. Залишився ще тільки віконт Артур.  
– Мені здається дуже дивним твоє прохання щодо того, щоб цей хлопчисько був у твоїй спальні, – сказав він. 
– Ах, Артуре, я просто переживаю за нього. Подивись же, як він побився. 
Обоє тоді подивились на обличчя Грума: на лобі в нього стриміло садно, губи покрились кров’ю, а ніс став синюватим. «Хоча дійсно, такого можна й пожаліти, то що тоді й казати про цього ангела – Софі» – думав віконт.  
– Ти, Софіє, найдобріша душа, яку я коли-небудь бачив. Хіба що моя маленька Лаура зрівняється з тобою, – посміхнувся він, збираючись виходити з вітальні. – Ходімо, адже вечеря ще не скінчена. 
– Я скоро буду, – відповіла Софі. 
Після того віконт покинув приміщення.  
Софі полегшено зітхнула. Вона співчутливо подивилась на Грума.  
Отже, саме тепер, вважаю, настав час мені розповісти, чому ж Софі так приязно ставилась до нашого хлопця. Як я вже казав, сама по собі Софі була альтруїстом, але от ця самовідданість, котру вона проявляла до Грума, походила вже на явне кохання. Історія ця вельми незвичайна і, може здатися, казкова, але я б назвав її зворушливою випадковістю.  
Леді Софі Басет вже бачила Грума задовго до зустрічі на площі. Вона знала його ще тоді, коли той служив у сера Альдебурга. Басети гостювали у нього всього чотири рази, і кожен раз Груму призначали забирати посуд зі столу. Та знову й знову її очі покривались слізьми, коли вона бачила, як маленький хлопчик змушений був носити партії тарілок, потім прибирати за гостями.  
Коли Басети вперше бували у сера Альдебурга, Софі було дванадцять років. Саме того весняного вечору вона вперше побачила Грума, проте він їм тоді не підносив посуд і не підмітав їдальню. Софі побачила те, що назавше змінило її, що змусило похитнути довіру до власних батьків.  
Ще з вулиці, вечеряючи, вона почула крики. Тоді ж допитлива, та мало зацікавлена розмовою вечері, Софі вийшла із їдальні під приводом вийти у вбиральню. Слуга показав їй маршрут, та вона стала поблизу вхідних дверей, і сховавшись за тюль, дивилась і слухала, що відбувалось надворі. 
Низенька чорноволоса жінка, як пізніше визначить Софі – мати Грума, тільки що відіпхнула рудуватого хлопчика від себе. Разом з тим вона приймала купку банкнот від якогось чоловіка.  
– Місіс Елджер! Я не хочу туди! – плакав хлопчик. 
– Расселе, що ти робиш? Я тобі сказала, що ти покараний! Значить ти маєш мовчати!  
– Місіс Елджер, тож давайте швидше, поки хлопчисько тут не здурів, – невдоволено казав чоловік, хапаючи малого за руку. – Я ж сподіваюсь, що він слухняний? 
– Чи слухняний? Ба навіть якщо так, то відхльостайте його гузно, щоб сідати не міг із тиждень.  
– А ви серйозна… мати, – сказав чоловік, зупинившись трохи на слові «серйозна». Схоже, він хотів сказав дещо інше.  
– Не мати, а мачуха, – поправила місіс Елджер. 
– Я це помітив. Тож, де його рідна мати? Це важливо з точки зору закону.  
– Не думаю, що вона жива. Вона колись працювала молодшою кухаркою у якійсь нещасній таверні.  
– Як її звали? 
– Емма Форлайт.  
– Гм… Отож, вона померла? 
– Я так вважаю, – сказала місіс Елджер.  
– Не хочу туди! Залиште мене у себе! – далі кричав хлопчик, та замість прощання мачуха дала йому потиличника. 
Стражденно плачучи, бо Рассел знав, що означає бути слугою в сера Альдебурга, його понесли до нового дому. Так розпочався новий етап в житті майбутнього Грума.  
Надалі він зовсім виб’є собі з пам’яті, що колись був Расселом Форлайтом, чи то пак Расселом Елджером. Він боявся і думати про те, що колись насправді мав матір, бо мачуху знав, можна сказати з самого дитинства – з чотирьох років. 
Софі тоді все це бачила, і чула кожне слово з розмови. Вона не знала ще, хто така мачуха, тому гірко вірила у те, що місіс Елджер – його рідна мати. І те, що матері взагалі можуть бути настільки жорстокими, лиш зворушило, та зовсім перемінило розум Софі – вона дивилась на власну матір вже з деяким побоюванням. З того часу, коли вона підгляділа за тим, як запродали того хлопчика, Софі стала перейматись його долею, і лиш чекала моменту, коли зможе зустрітись з ним знову. Все дужчало її хвилювання з кожним візитом до Альдебургів. Поволі їй стало милим обличчя Рассела.  
Отже, коли їй випала можливість побачити його на площі, здається вільного, вона старалась вже не проґавити шансу заговорити до нього, але тоді Софі, як ми знаємо, побоялась, а може і замріялась.  
Коли Грум так випадково потрапив до них у гості, він уперше взагалі побачив обличчя Софі, бо будучи слугою, він ніколи не звертав уваги на гостей. Все ж, тепер, біля каміну, ця дівчина викликала незвичайне хвилювання в його душі. Якби йому хто сказав: «ти її любиш», то Грум би не повірив тим словам; його охопила та чудесна мить, що іноді надходить на людей. Насправді це був букет прекрасних почуттів: любов, і найперше любов до життя, натхнення і якийсь дивний запал, наче б світило розвиднілося в його спаплюженій душі. Груму закортіло це описати в своєму записнику. Та… його не було поряд.  
Щодо книжки, котра вже ледь не випадала зі штанини – її Софі заховала від інших, прочитала записи на форзаці. Побачивши, що книга та неабияка, так ще й з довжелезним автографом автора, вона стала гадати, що Грум поцупив її з бібліотеки якогось заможного пана, бо на книжковому ринкові такі цінні екземпляри не продаються, а виходять тільки з молоточку аукціоніста. Отже, єдине, що могла припустити Софі, це те, що Грум цю книгу знайшов у бібліотеці сера Альдебурга, а значить, якщо хто дізнається про це, то хлопця запроторять до в’язниці на незнаний їй строк. Саме тому вона вирішила вмовчати про те, що знайшла цей екземпляр.  
Наразі я не стану приховувати той факт, що Софі страшно хвилювалась підійти до Грума. Його обличчя, безумовно, виглядало щасливим – його напоїли бульйоном, і вперше за місяць з лишком він лежав у пледі, у затишку. Проте варто було Софі глянути певніше, як вона помічала пелену нещастя, пелену відчаю, розчарування і безкінечного очікування якогось чуда. До того ж Софі пам’ятала, що раніше він мав руде волосся, але з часом воно наче потемніло. Ось усе, що їй вдалось здалеку промовити до нього: 
– Ти – Рассел Форлайт.  
Це були перші слова, які Софі звернула до хлопця, за яким давно вже потаємно слідкувала і все намагалась з ним поговорити наодинці, – і сказані вони були тремтячим голосом.  
– Це більше не моє ім’я. Для мене воно означає безнадію, і… але звідки ти його знаєш? – водночас сказавши це, у Грума спала та чудова мить в душі.  
Софі повільно підійшла ближче до хлопця. Тепер між ними був один крок. 
– Я бачила, як тебе продавали до сера Альдебурга. Як твоя мачуха віддала тебе служити.  
Здавалось, мрійливий, розумний і терпеливий Грум знову перетворювався на маленького, гіперактивного Рассела. Спогади захопили його розум… Він згадав місіс Елджер, згадав, що насправді ніколи не любив її, але не міг ненавидіти через те, що та надала йому окрему спальню у своєму немаленькому домі. Так, місіс Елджер мала хороший достаток, але від нього вона стала більш жадібною. Мачуха полюбляла його фізично карати, і тоді же хлопчик став усе частіше питати, що сталось зі справжньою матір’ю. Та Расселу так і не вдалося про те дізнатися, бо тема його рідні була під печаттю «табу» в сім’ї Елджерів. Надалі, вже Грумом, він не раз старатиметься віднайти якусь інформацію про матір: ходитиме в архів, де йому тільки одного разу не відмовлять, коли прийде якийсь старий носатий архіваріус, котрий і розкаже йому дещо про Емму і Віктора Форлайтів, як він прочитав у своєму пожовклому свідоцтві про народження.  
Виявлялось, що батько його був росіянином, себто уродженцем Російської імперії – народився він у Ніжині 1835 року. Брав участь у Кримській війні, де йому на обороні редуту відірвало праву ногу по стегно. Віктора демобілізували, направили в різні санаторії Московії. Врешті в жодному з них його здоров’я не відновлювалось від несамовитої пропасниці. Тоді ж за власні кошти, отримані під час служби, він поїхав, як йому тоді здавалось – на край світу, до Лондону, де його вже направили до різноманітних санаторіїв.  
В одному з них Віктор познайомився з Еммою – тоді ще сестрою милосердя. Архіваріус вичитав Груму, що Емма Форлайт була ірландкою, народженою в Дубліні (напевно, звідси руде забарвлення волосся у Грума), і відповідно до цієї благодійної конгрегації вона вступила ще тоді, коли вони тільки зароджувались. Та всупереч чернечому статуту, Емма стала ближче до Віктора. Отак-от, поволі спілкуючись у санаторії, вони й вирішили побратися. Емма покинула «сестер милосердя», і з міс Форлайт вона перетворилась на місіс Трохименко.  
Далі архіваріусу вдалося знайти тільки, що в його батька відновилась пропасниця, з’явилось запалення легень, й він помер. Документів щодо подальшої долі Емми не знайшлось, окрім того, що вона працювала кухаркою в таверні «Корнуольський Капітолій».  
В Грума після того візиту виникало тільки більше питань. Перша з них: чому в його свідоцтві про народження виписано, що він – Рассел Форлайт, а не Трохименко: невже батьки подумали, що західне ім’я зовсім не гарно звучить в поєднанні зі слов’янським прізвищем? По-друге: звичайно, залишалась загадка долі його матері. Грум продовжував ревно вірити, що вона жива. Він її пам’ятав: її кругле обличчя, завше закутане у чорну хустку (схоже, вона вічно знаходилась в траурі після смерті Віктора), на лиці також зовсім не було брів – цю прикмету Грум закарбував у пам’яті. Батька ж він ніколи не бачив.  
– Так… Місіс Елджер продала мене, але я до тепер не тримаю до неї ніякої злості, – відповів він Софі. 
– Коли ти казав про своє ім’я… ти хотів щось іще сказати. 
– Так. Моє колишнє ім’я символізує безнадію і, я хотів сказати, програне життя.  
– Отож, його можна якось виграти? – метикувала Софі. 
– Так, але я його програв. Точніше, мені не дали шансу виграти. Отже, тільки тепер я починаю реванш.