IV

Грум не їв зі вчорашнього дня. Все ж, він мав кілька груш та картоплину в своєму наметі, але вважав ті продукти є надто цінними в його становищі, щоб він міг з’їсти їх за один вечір.  
Разом з Афуром Грум ніколи не цурався просити в людей їжі. З кожною грубою відмовою він все більше впевнювався в тому, що просить харчі у звіра, та що йому через це варто остерігатися, бо рано чи пізно один з цих хижаків покаже свої ікла. 
На площі Грум підходив до кожної лавки, просячи їжу. Потім він наздогнав дівчину, котра несла піднос із витонченими канапе зі шматочками сиру фета, латуку та бекону, насаджених на гостру дерев’яну паличку. Пані дала йому один бутербродик та поспішила звідти, щоб бродяга, бува, не просив ще одного. Грум з радістю поласував канапе, поділившись шматком латуку з Афуром.  
Коли він підходив до простих людей, котрі юрмилися зараз на площі, тримаючи в руках ласощі, а в кишенях валюту, то більшість сподівалася, що хлопець з віслюком – бродяча трупа. Що віслюк буде як кізочка Джалі, дивувати натовп своїми трюками, та, тримаючи шляпку в зубах, випрошуватиме по колу гроші. Насправді, для люду, це був звичайнісінький смердючий осел, напевне повний корости. Отже, люди якомога скоріше намагались прогнати Грума, дізнавшись, що ті й фартинга не варті.  
Проте ті всі люди були насправді дружелюбними антилопами порівняно з цим жорстоким, але з благого роду левом, якому саме благородності і не вистачало.  
Серед того натовпу неабияк розрізнявся голос височенного, плечистого, з невеличким животом чоловіка. Його риси обличчя наводили страху: лоб його випирав над самим бровами, ледь не закриваючи очі, до того ще грізний погляд і вкладене назад русе волосся, прикрите наразі циліндром – прибавляли йому віку. Насправді чоловік той мав двадцять шість років. Підборіддя його вкривалось легкою борідкою, а над верхньою губою виднілись смужки вусиків – тільки ці прикмети надавали йому хоч якоїсь елегантності. До того ж цей манір прикрашало пальто, під яким ховався довгий лискучий фрак. Мушу сказати і про деяку особливість того чоловіка – в кожному своєму порусі, в кожному погляді і слові він наче демонстрував суспільству, наскільки в нього тяжке життя, і який в нього великий життєвий досвід. 
Справа в тому, що батько його, Жоффруа де Крюссолі, герцог Юзеський, був знайдений мертвим два роки тому у власному маєтку. Убитий тоді горем син Антуан – саме так звали того молодика, про якого я зараз розповідаю, – розповідав, що хтось із слуг батька вирішив з невідомих причин його отруїти. Та дійсно, в тілі герцога Жоффруа, як підтвердили на розтині лікарі, було знайдено ціанід, використаний причому у величезній дозі. Антуану, як єдиному сину герцога, дісталось звання і маєток, але ось що він сказав журналістам: 
– Невже це варте життя мого батька? Я так хочу знайти того негідного раба, що посмів отруїти мого батька, і власне стати його катом: насунути зашморг на шию і провалити під ним підлогу шибениці. 
З того часу новий герцог Антуан покинув маєток в Юзесі, і забравши більшу частину грошової спадщини роду Крюссолі, забрався аж через Ла-Манш в Англію, обіцяючи Пуанкаре повернутись у Францію за три роки.  
Отже, минав останній рік знаходження герцога Антуана де Крюссолі у Англії. У Корнуоллі він познайомився з його власником – графом Даніелем Басетом. Врешті, з тим сімейством він неабияк здружився, став навідуватись до їхнього дому, особливо приглядаючись до юної Софі. Та хоч різниця між ними виходила аж в одинадцять років, батьки Софі не могли проґавити шансу видати дочку за французького герцога. Опісля місяця знайомства їх вирішили обручити. Все це, однак, відбувалось так швидко і примітивно, наче в Шарля і Емми Боварі, і врешті могло б закінчитись так, як і в них, якби Софі з Антуаном дійсно б обручились.  
Та окрім багатого роду Антуан цікавився різними загадковими випадками в Англії. Зокрема, в Лондоні його знав увесь Скотленд-Ярд. В Корнуолл же Антуан приїхав на початку грудня, дізнавшись про викрадення цінної книжки з бібліотеки сера Альдебурга. То була книга Генрі Торо «Уолден, або життя в лісі», яку сер Альдебург отримав під час подорожі в Америку. В ній був автограф самого автора, і тому видання те дуже цінувалось в його бібліотеці. Отже, приїхавши в Корнуолл, Антуан лиш сподівався розібратися в цій справі, та натомість знайшов собі пару.  
Цього вечора він збрехав Басетам про те, що не зможе побувати на різдвяній вечері. Сьогодні він гуляв з друзями, з котрими познайомився за цей місяць, і, не стану приховувати, на той мент, коли до нього підійшов Грум, він уже був добряче п’яний.  
– Ха-ха, подивіться на цю коняку! – волав він, міцно тримаючи вудила оскаженілого, та лиш трохи втомленого коня. – Де ви його взяли? Воно ж незграбне і старе. 
– А тепер бач, як брикається! – гукнув один з товаришів Антуана. 
Несподівано з натовпу з’явився старечий голос. 
– Зупиніться ж, це мій кінь! 
– Діду, він скажений і дурний! – відповідав йому Антуан. – Тим більше ви самі винні, що відпустили його. Якби не я, то він би розчавив тут усіх! 
– Вудила випадково вислизнули мені з рук, і він побіг! Тепер віддавай мені коня! – приказував дід, поправляючи клітчатий картуз, в якому зазвичай ходять гольфісти.  
– Щоб він знову вирвався? – питав Антуан. – Тоді мене вже поряд не буде.  
В той час до герцога підійшов Грум. 
– Дядьку, дайте що-небудь, бо тоді з голоду на снігу помру.  
Герцог віддав вудила своєму товаришеві та повернувся до Грума. Його вираз обличчя змішував в собі лють із забавним подивом. 
– Дядьку? Тобі скільки років? – стримуючи жорстокий регіт, спитав він.  
– П’ятнадцять. 
– І ти просиш у мене щось? Ти не знаєш, хто я? 
– Я б хотів, щоб ви були людиною.  
Антуан грізно насупив брови.  
– А хто я, по твоєму? 
Та Грум на те тільки всміхнувся. 
– Не знаю. Оберіть, ким ви хочете бути, і так я вас буду сприймати.  
– Чуєш, та хто ти такий? І що за опудало з тобою стоїть?..  
– Антуане, давай скоріше, кінь брикається! – відізвався його товариш, в якого вже відбирав вудила стариган. 
– Та тут бродяга! Ну ж бо, давай мою аркану, зараз він побачить, що таке людське життя! 
Грума схопили. Він став кричати, відбиватись, і йому б, може, допомогли, якби не бачили, що він уже в кігтях кривавого лева.  
Найперше, що встиг ще зробити Грум – сховати свою книгу під штани. Далі його пройняла невимовна паніка, та коли тіло в нього затягнулось колючою мотузкою, яка стала зв’язуватись все сильніше, він замовкнув, дивлячись тільки на Афура, який був не в змозі якось зарадити цьому дійству, і який очима проводжав свого друга – проводжав до нового життя.  
Грума, наче того Мазепу, прив’язали до скаженого коня, та відіпхнувши дідугана, пройшли до каменистої дороги, відпустили вудила та щосили хльоснули тварину по ляшці. І кінь, навіть не помітивши за собою вантаж, поскакав у темну далечінь. 
Так-от, набираючи за шию купи снігу, набирав собі Грум садна і гематоми. Іноді йому вдавалось навіть на пару секунд наче злітати, та потім знову падати, ще дужче відчуваючи вістря кожного камінця.  
Лютий кінь ганяв його, як міг. Йому самому було не солодко: сказ поїдав його свідомість, і тому свої останні хвилини існування він провів, зовсім не відчуваючи болі, та відчуваючи невимовну лють.  
В один момент скалистий путівець різко збіг униз, і саме тоді Грум найдужче вдарився в груди, після чого згубив свідомість. Кінь теж підкосив було ноги, але зумів втримати рівновагу та продовжував мчати вже з останніх сил.  
Якраз поблизу того спуску й знаходився маєток Техіді. Тварина сама тоді не усвідомлювала, що звернула в праву сторону і забігла в графський двір. Ворота на той момент були розчиненими: схоже, старий воротар Мігель зовсім забув їх зачинити. Він просто заснув у своїй будці.  
Тим не менш, невідомо як би склались обставини, якби конкістадор все ж зачинив ворота. Можливо, кінь тоді б зовсім не звернув до замку; в іншому випадку він миттєво би розтрощив голову об залізні ворота, потягши за собою на той світ і Грума.