III

– Мамо, я не відчуваю вух! – жалівся Даніель-молодший своїй матері, коли вони вийшли із засніженого автомобіля. 
– Ми ж сиділи в машині. Вони мусили в тебе зігрітись, – відказала мати.  
Попереду крокував сам граф Даніель Басет. Поряд нього був його син Артур. Позаду ступала задумана Софі.  
Вони стояли перед величезним, подібним до справжнього замку будинком. Це був маєток Техіді, і разом з ним так став прозиватись і ліс, поблизу якого цей замок знаходився. Вхід на подвір’я маєтку перекривали високі ворота. Відповідно, відкривав їх воротар – іспанський синьйор Мігель, якого через подекуди агресивну надокучливість батько прозвав конкістадором.  
Поряд з самим будинком знаходились ще курятники, де, як вже знає читач, вирощувались бройлери, поряд же знаходився город, який тепер неможливо було помітити під легким шаром снігу. Басети вирощували картоплю, також капусту, кавун, а біля самої огорожі обвивались кущі смородини и малини. Потрібно сказати, що всі ці посадження і курятники залишились ще з часу, коли цей маєток був не графством, а манором, і тоді феодал, що ним керував, певно мав ще більше орної землі. Тепер же Басети вирішили самі урізати ті гектари, які їм сьогодні виявились непотрібними; стайню, де раніше стояла худоба, вони вміло перетворили в парову сауну. Загалом, всі інші продукти вони отримували оптом від різних фермерств, в тому числі й самого Корнуолла. Також Басети отримували і імпортний продукт: креветок, виловлених в Північному морі, їм імпортували з Шотландії.  
Сам же замок ззовні не можна було назвати розкішним. Кладку, звісно, міняли, але це залишалась та ж сама цегла. Отже, маєток виглядав строго. Навіть вхідні двері його були важкими й залізними, покритими чорною фарбою. Їх умів відчиняти тільки дужий портьє – і ним був містер Френк МакГрін – пострижений налисо, невеликого зросту тридцятирічний чоловік. Здавалося, лише він міг зрушити з місця ті багатокілограмові двері. Так, замок мав чотири поверхи, вісім спалень, три ванни і три туалети. Найбільшими приміщеннями були: вітальня на першому поверсі, що вела до ще більшої їдальні, кухня, та бібліотека.  
Граф Даніель Басет велів портьє Френку відчиняти їм вхідні двері. Френк схопився зі своєї будки, та щосили потягнувши на себе двері, зрушив їх до самого кінця, і сім’ї показалась затишна, чепурна вітальня.  
Першим увійшов граф. Витерши черевики об килимок, він пройшов всередину, вже віддаючи камердинеру свій одяг. Те ж саме зробили і всі інші члени сім’ї, і тільки батько їхній, мов вожак, із задоволеним виглядом споглядав за тим, як зграя його повертається з вилазки.   
Несподівано у вітальні з’явилась п’ятирічна Емма. Вона уміла майстерно порушувати спокій в будь-якому приміщенні, за будь-яких умов. Її волосся було темним, сплетеним в дві короткі косички. Вже з юних літ Емма полюбляла використовувати мамині пудри і краски для обличчя, через що воно завше здавалось нездорово білим. Мати не раз сварила дочку за це, і приказувала слугам не спускати з неї очей, але Емма, гляди, якось добиралась до косметичної колекції матері, не дивлячись ні на що. 
– Мамо, мамо, ходім-те їсти! – гукала Емма, ледь прибігши. – У нас сьогодні салат із брюсельської капусти і картоплі. Тату, сьогодні для тебе зробили «сосиски в беконі». Також, звичайно, будуть телячі мітболи в томатному соусі, і замість індички два просмажені бройлери.  
Хоч таке меню насправді проголошувалось кожне Різдво, всякий член сім’ї обожнював послухати, як представляє святковий стіл мала Емма. Батьки, виносячи їхню останню дитину з пологового будинку, сподівались на те, що це буде надзвичайно скромне і слухняне чадо, бо до рук акушера воно потрапило дуже швидко, видаючи перед цим тільки легенькі схватки, від яких графиня Ізабелла, що вже зналась на тих болях, вельми здивувалась, і навіть злякалась. Та з тих же пір вона стала найдужче любити Емму. Так, мій дорогий читачу, графиня Ізабелла, як мати, не могла зватися ідеальною – вона віддавала в своїй сім’ї перевагу певній дитині, та щонайгірше – це добре помічалось.  
У вітальні графиня одразу підібрала Емму на руки та поспішила у ванну. 
Врешті, кожен член сім’ї був привчений мити руки та обличчя після приходу з двору. Перевдягнувшись у фраки та плаття, сім’я сіла за великий стіл у їдальні. 
А їдальня була виточена з мармуру. Щось наче тридцять квадратних метрів вона займала, при цьому я не рахую кухню, в якій цілком поміщались короткочасні збереження сім’ї Басетів – свіжі фрукти, овочі, м’ясо і риба. Сири та винний погріб знаходились в підвалі, де слуги відкривали тільки з особистого дозволу графа і графині. Так от, їдальню прикрашала нефритового кольору колона, що підтримувала стелю, на якій прямо над столом висіла кришталева люстра, що працювала на лампочках. До винайдення електричної люстри тут висіла не менш масивна, проте на свічках. Все ж, велика незручність в заміні тих свічок, потім пожарна небезпека змусила Басетів перейти хоч і на дорожчу, але комфортнішу електрику.  
Та про святковий стіл Емма не розказала цілком! Там було все, чого дійсно забажає душа гурмана, от тільки дійсно індички, яку в Англії прийнято куштувати на Різдво, зараз на столі не було. Проте нараз, тільки сівши, вийшов в сім’ї деякий конфлікт. 
– Схоже, що це креветки не з Північного моря, а з Атлантичного океану, – підмітив досвідчений в креветках граф Даніель Басет. 
– Гарольде! – призвав він свого камердинера. – Вас прошу, покличте мені кухаря. 
До їдальні прийшов вузенький в плечах кухар. Його також звали Гарольд. Видно, ще з кухні почувши грізний голос графа, він зіщулився ще більше. 
– Так, пане… 
– Я бачу, що креветки зовсім маленькі, а тепер подивіться-но на їхні голови, ось, – граф показав ножем на коричневий колір голови креветки, що свідчить про наявність ікри. – Тож, я знаю, що Корнуолл – моє графство, знаходиться поряд з Атлантичним океаном, – переходячи, звісно, через Кельтське море, – і знаю, які там креветки водяться. Але я вам велів, щоб мені їх ніколи не приносили, бо вони мені зовсім не подобаються… Тож, що сталось із креветками з Північного моря? 
Скажу по правді, що граф Даніель Басет по смаку ледь відрізняв океанських креветок від креветок з Шотландії, просто він ненавидів ікру. Та говорити про це в присутності інших граф вважав злочином, бо кожна людина аристократичного роду має любити таку вишукану їжу, як ікра. Отже, граф вважав за краще їсти імпортні креветки, північні, морські, котрі скидують ікру у воду.  
– Пане, я вам забув повідомити про те, що порт, звідки зловлюють для вас креветок з Шотландії, зовсім замерз, – пояснив кухар. 
– Господи, невже? – вигукнула графиня. 
– Так. Це стається вкрай рідко, і схоже, що це знак, що скоро щось точно станеться негаразд. 
– Так, іди звідси! У нас Різдво, а ти за негаразд! Значить, обійдуся без креветок, – бурчав граф, кидаючи ракоподібного на тарілку, та підбираючи його улюблену «сосиску в беконі», назву якої потрібно сприймати буквально – смажена сосиска, завернута в смажений бекон.  
Отож, як тільки закінчився негаразд з креветками, почались розбірки з панею Софі. Вона сиділа, звісивши носа, крутила їжу приборами по тарілці. Цим найперше занепокоївся батько.  
– Я, видно, просто хочу спати, – відповідала Софі.  
– Так, але це дивно – як тільки ми поїхали з площі, тебе не відпускає якась моторошна хандра, – продовжував граф. – Видно, це через того хлопця в картузі. 
Мовчазний Оскар аж від тих слів зупинився жувати. Обличчя Софі враз стало червленим.  
– Тож, Софіє, це правда? – далі надокучував батько. 
Пані Софі з депресивного стану миттєво стала, мов на голках. Занервувала, затрусилась. Все ж, її врятувала мати.  
– То де ж наша Ірена? Вона казала, що трохи запізниться на вечерю, але її так і не видно.  
– Ах, вона так переживає за свій фурункул… – мовив віконт Артур Басет. 
Ірена, за яку говорила мати, була середньою дочкою в їхній сім’ї. В квітні їй виповнилось дев’ять років. По природі це була активна дівчинка, однак на відміну від Емми, на людях завше виявляла чарівливу скромність. Вона обожнювала малювати, та в цьому ділі старалась кожен день процвітати. Все ж, з останнього місяця їй стало заважати те, про що сказав віконт Басет – фурункул. Великий, болючий, з жовтизною всередині, він утворився на лівій щоці Ірини. З ним вона стала дуже соромитись показуватися на людях, а що як нормальних ліків від тієї прокази не було, сердешна ховалась в кімнаті, запираючись наодинці зі своїм живописним талантом. Якщо їй допомагала не матір, то панна Софі. Це була чудова сестринська любов, котра більше не проявлялась між іншими дітьми сім’ї Басетів.  
Софі не любила наглу норовливість Емми – хоча і їй ніколи не відмовляла в підтримці. Так, Софія, хоч як це притаманно саме жіночій природі, була більш емпатичною, ніж будь-хто, з ким вона зналася.  
Все ж, утіхи вона знаходила більше саме в Ірені. І тепер Софі наче прийшла чудова нагода знову допомогти сестрі. 
– Мамо, я перевірю, що з нею, – мовила вона, встаючи з-за столу.  
Софі пройшла в спальню молодшої сестри, та побачила, як Ірена намагається заклеїти шматком паперу фурункул на щоці. Софі миттєво відібрала в неї шмат. 
– Що ти робиш? – питала вона. – Той фурункул не можна чіпати. Містер Джонсон казав нам, що знає, чим треба мазати його. 
– Ні! Він тільки знову прийде, і буде вида-а-авлювати його, щоб було ще болючіше. 
З очей Ірени на підлогу накрапували зовсім прозорі сльозки, які залишали на округлому обличчі довгу вологу смужку. Вона не була зодягнена відповідно до вечері: на неї наче накинули рожеву нічну сорочку, зовсім пом’яту. Це була дівчинка середнього для свого віку зросту, зі світлим волоссям з трохи рудуватим відтінком. Подекуди на її обличчі виднілось ластовиння, але то були тільки поодинокі рябі крапочки біля носа. На відміну від всіх інших сестер, вона не використовувала косметику, і їй вона не подобалась, можна сказати, принципово.  
Софі обняла Ірену та мовила їй таке: 
– Зараз ти можеш не переживати за фурункул, бо на вечері тільки наші члени сім’ї. 
– А як же пан Крюссолі? – витирала лице Ірена.  
– Його сьогодні не буде, – закотивши очі, відповідала Софі. 
Цей факт утішив Ірену, бо вона найдужче боялась за те, що герцог побачить її ганебну хворобу. Отже, вона стала перевдягатись в свій вечірній наряд: білу, складчасту сукню, з-під якої виднілись чорні туфельки на низеньких підборах. Вдягаючись, вона картала себе, насправді промовляючи ті слова до Софі: 
– Він мені тільки заважає. Я думала, що сьогодні піду до Санта-Клауса, але той прищ… він жахливий. Сьогодні я вирішила сама погадати… 
– На кого? – питала Софі. 
– На чоловіка, – призналась Ірена. 
– Але ж ти ще надто мала, щоб гадати на чоловіка.  
– Так, а тобі вже п’ятнадцять, і тобі вже не можна гадати на чоловіка, бо ти виходиш за пана Крюссолі.  
– Ах, Ірено, так вирішили батьки, але ж вони ще не питали моєї думки. 
Врешті Софі миттєво пожаліла, що сказала це. Ірена подивилась на неї з дивним сумнівом, примружуючи очі. «Все ж, навіть якщо вона розкаже про це батькам, то, може, тим то й краще», – думала Софі. В той же час вони разом пішли до столу, де наразі запала яра суперечка між батьком – графом, та сином – віконтом.  
– Німеччина – страшна імперія батьку, і все, чого вона бажає, так це здобути світову гегемонію. Думаю, що саме про їхню деструктивну політику говорилось в Апокаліпсисі, – говорив віконт Артур. 
– Невже? І ти хочеш сказати, що саме Німеччина почне війну? – відкинувся на спинку крісла граф Даніель. 
– Це так і буде. І мені б тільки хотілось хоч якось захистити… 
– Артуре! – вигукнула Катріна, дружина віконта, люто перевівши погляд з малої Лаури. – Я не розумію, чому ти говориш про таке на Різдво… 
– Ах, Катріно, як ти можеш нас перебивати! От що за характер, що ти смієш вмішуватись в нашу розмову.  
– Чому ти так говориш зі мною… 
– Бо я не говорю про нісенітниці, про які ти любиш зазвичай говорити: які парфуми краще, чи за кого вийшов якийсь барон в невідомому нікому містечку. У нас розумний, аристократичний, давній рід, і розмова у нас має бути про події, котрі зараз стаються в світі. Невже ти не відчуваєш, як до нас тільки наближається страшна криза. Чому тобі, Катріно, так подобається нічого не знати? Чому ви, батьку, так любите знаходитись в омані? 
– Ах, Артуре, тобі треба заспокоїтись, – завіряла мати. 
– Ага, дай йому заспокоїтись, графине, – говорив граф Даніель. – В нього в голові одна війна, що й казати.  
– Ви думаєте, я радий цьому? – крижаним голосом питав віконт. 
– Так, бо криза тебе вже надто непокоїть! – розлючено піднявся з-за столу граф. – Радуйся, що ми тебе ще тут годуємо, і тобі не приходиться відчувати тієї кризи! Англія відділена Ла-Маншем, і жоден європейський конфлікт не переходив на її землі! Навіть Наполеону цього не вдалося, що вже й казати про якихось австрійських і німецьких дідуганів.  
Розрада в сім’ї зростала. Віконт Артур готувався дати серйозне туше батькові, тим самим закінчивши цю розмову. Та йому цього не дав зробити раптовий шум на дворі, начебто їхні курятники завалились.  
Це миттєво привернуло увагу всієї сім’ї, і вони побігли на двір.  
В той час, в курятнику Френк вже розв’язував якогось хлопця, котрого прив’язали до хвоста розлюченого коня. Хлопець був з голови до ніг в снігу та бруді. Відв’язавши, його понесли в замок, та вже по дорозі у нього виявили чимало порізів і саден. Отже, тоді ж викликали найкращого лікаря в околицях Корнуолла – містера Джонсона. Коня же зуміли заспокоїти тільки ще двоє дужих слуг, окрім Френка. Врешті всім стало зрозуміло, що кінь той скажений, до того ще й зовсім немічний, отже його швидко забили легким ударом довгого ножа в груди.  
Софі спостерігала за тим, як несуть безтямного молодика, і побачила за спинами інших, що то був саме той хлопець, якого вона бачила на площі.