II

Вважаю, однак, що це надто жорстоко з моєї сторони, себто так вже не звертати увагу на бідного Грума. Не скажу, що так з ним обходились всі, бо, як ви тепер побачили, навіть несказанно багата і вродлива графиня з роду Басетів не зводила з нього очей. Але тут сталась, свого роду, несправедливість.  
Грум не помітив леді Софі.  
Тим же часом остання молила бога, щоб Грум хоча б на мить звернув на неї увагу.  
Та панна зовсім не цікавила хлопця! Він чарувався цим вечором, вдихаючи запах суспільної радості так, як її може відчувати лиш людина в самому розквіті сил. При цьому, скажу, що Грум, котрий добре знав, що таке – багате й аристократичне життя, тим не менш жодного разу за ним не скучав. Будучи слугою, його придавлювала відповідальність, занятість, скутість. Тепер єдиною повинністю Грума стала потреба в їжі, теплі й воді. Воду він отримував, розтоплюючи сніг в, свого роду, переносній буржуйці, підтримуючи вогонь в ній маленькими головешками вугілля та сірниками; це була так звана «жива вода». Тепло Грум мав від тієї ж буржуйки, шмату тонкого полотна, та, звісно, від Афура. А от їжу Грум, разом з іншими вбогими, випрошував у людей. 
Сьогодні він сподівався, що йому дадуть хоч маленьку порцію глінтвейну, круасану чи смажених сосисок, що ними торгували на площі. Та чи не виженуть його за бродяжництво? 
В той момент, коли до леді Софі Басет підійшов батько, Грум вже збирався виходити з натовпу, бо всіх став привертати запах Афура. Та й тим більш – присутність такого брудного парнокопитного не могла не обурювати.  
Все ж, непотрібно думати, що Грум, наче той Діоген, сміявся над людськими переживаннями, етикетом. Єдине, що єднало його з синопським філософом, це те, що він, дивлячись з холодної вулиці в те́плі, затишні світлиці, зовсім за ними не жалкував, не ридав. Він знайшов собі справу, варту тепер всього його життя. 
Я не говорив зовсім, що будучи слугою в аристократів, у вільний час, або потайки вночі, Грум полюбляв ходити в їхню бібліотеку. Доречним буде те, що бібліотека та налічувала, якщо не помиляюсь, близько ста двадцяти тисяч друкованих екземплярів і рукописів різної давності. Сер Альдебург, в якого мав честь служити Грум, не зволив і старшому сину, бакалавру історичних наук, наближатись до тих крихких рукописів, писаних щонайменше чотири століття тому – що вже й казати про брудного слугу, хлопчака!  
Та йому несказанно подобалось знаходитись серед книг. Відчувати аромат старих томів, чіпати їх пошарпані корінці. На особливо принадні, як йому здалося, палітурки, він міг дивитися годину, наче б то був смарагд. Якось, однієї ночі, Грум знайшов серед тисяч одну книгу, що змусила здригнутися його ще наївний ум. Палітурка була така: на жовтому, оксамитовому фоні, моторошними червоними літерами виписувалась назва: «Дракула», а під нею ім’я автора – Брем Стокер. Тоді Грум прочитав ту книжку за тиждень, і під тьмяним світлом свічечки вона здалась йому неймовірно цікавою й страшною. Пізніше, однак, він зрозуміє, наскільки нереалістичними, незавбачливими були поступки першого головного героя роману – містера Джонатана Харкера.  
Все ж, одного разу Груму попався неймовірний екземпляр. Це була книга, що врешті змінила його, перевернула світ з ніг на голову, можливо показала істину буття. «Волден, або життя в лісі» – так звалась ця книга. Саме її тоді сприйняла пані Софі за блокнот, який Грум носив під рукою. І так, він вкрав ту книгу з бібліотеки! 
З того часу книга «Волден, або життя в лісі» стала для Грума своєрідною інструкцією по життю. Увесь світ його виявився однією великою хащею, а люди – безсумнівно звірі, і цим пояснювався їхній егоїзм до нього. Отже, саме в таких умовах повинен був виживати, знаходити собі їжу Грум, зовсім як і автор тієї книги – Генрі Торо, повністю наодинці, намагаючись самотужки балансувати в світі, де всім іншим ввижаються ілюзії, та не відкривається дійсний горизонт.  
Не був же для Грума його віслюк Афур якимсь супутником. Він був дещо більшим для нього.  
Справа вся в тому, що і сам Грум, зачитавшись, став писати. Перед тим, як він дізнався, що існує поезія, йому приходилось писати художню прозу з описами зимніх вечорів. Звичайно, ніяких основ для того Грум не мав. Скажу вам, що коли в книзі Генрі Торо говорилось про таких осіб, як Цицерон, Платон, Сенека чи Овідій, то Грум вважав, що то вже якісь герої книги, подібно Ван Хельсінгові з роману «Дракула».  
Так-от, хоч як би це парадоксально не було, саме віслюк Афур змушував його олівець виводити чудернацькі, іноді зовсім нові для лексики слова. Грум, пишучи, часом розмовляв з твариною, сперечався, як краще передати відчуття в слові, та щоб водночас воно було милозвучним.  
Грамоту ж, до речі, Грум отримав у добродушного камердинера сера Альдебурга. Коли хлопчика-сироту, якому ледь виповнилось одинадцять років, віддали в розкішний дім на Гонор стріт, що знаходився в одному кварталі од центральної площі, то молодий тоді камердинер Ендрю став навчати малого абетці й цифрам. Можливо, саме він, сидячи з ним у вільний час, поки хазяїн дрімав посеред дня, помітив у хлопцеві іскру, дивовижну, місцями божевільну іскру, що прокидається в людях, яким дано змінювати, творити культуру, відкривати новий світ. Ендрю вірив у те, що людина, народившись, має всі знання світу, але щоб ними користуватись, потрібно спочатку їх згадати. Та тільки одиниці бажають згадувати, й відповідно саме такі повинні відкривати інші знання для тих, хто не бажає по будь-яким причинам цього робити. Такою одиницею був і Грум.   
Відійшовши від натовпу, у якому насправді він ледь не згубився, Грум присів на стару звивисту лавицю, перед цим відчистивши її од снігу. Він розгорнув книгу Генрі Торо на передостанній, пустій сторінці, що склеювала форзац. Сторінка та вже була розписана його описами природи. «Сніг, мов пшоно, що його посіяв сам Бог, розсипалось по видимому обрію одутлими кучугурами. Саме таким він випав і вперше, ще в кінці листопада, і я помітив, що люди радіють «першому» снігу не менше, ніж самому Різдву. Думаю, це пов’язано з тим, що вони починають відчувати, як те свято до них наближається», – такі речення помічались на тій сторінці.  
Зараз він підготував свій олівець, та, продовжуючи споглядати, написав врешті таке: 
 «Що б то могло зупинити цих людей? Варто тільки відчути на собі ту холоднечу, що витає тут, як поволі виникає те питання. Отож, бачу таку картину: зірки в небі незліченні – раніше бувало так, що я міг нарахувати їх, бо їх не було багато, та тепер це схоже розсипану сіль. Під тим небом гуляє люд. Я бачу, що кожен з них зачарований чимось… він хвилюється, в нього мандраж. Може, перед самим Богом? Афур вважає, що ці люди неоглядні, і замість того, щоб сісти і глибоко подумати над тим, як насправді пролітають роки, що вони нічого за цей рік не встигли зробити, то люди ніколи б не стали тепер так радуватись. 
Та я не згоден з тобою, Афуре. Кожній людині дано зробити щось велике. Подивись, я живу в лісі, а ті люди, що живуть золотих будинках – хижаки, і їхня велика ціль – знайти найбільшу жертву. Моя ціль, як того, хто виживає в лісі, і того, хто помирає від хижака, оберігати себе, та водночас старатись насолоджуватися тим, що сотворив Бог. Я знаю, що світ, в якому я є – не рай, бо в ньому є злі творіння (тоді як змій потрапив до раю?), і я з ними повинен справлятися. Я живу в жорстокому світі, і матінка, певне, викинула мене, як слуги «золотих» людей викидають сміття.  
Та звільнятись я маю змогу тоді, коли наступає свято, коли весело і моїм нещасним друзям. Щось зігріває їх, хоча ми навіть не топимо нашу пічку.  
Люди сідають на коліно бородатому дядькові в червоному вбранні. Я не можу сказати точно, хто він такий, але я бачу, що люди дуже раді його бачити. Скоріш за все, це Санта-Клаус, про якого говорили інколи в домі сера Альдебурга».  
З тим Грум разом Афуром стали гуляти по площі, виглядаючи та просячи в щиросердних людей милостиню.