Казка

I



Давніше заметіль була страшніша! Тоді, років, думаю, зі сотню назад, коли тепло в хаті сходило з примусу чи з каганця, люди змушені були й спати в товстих дублянках.  
Та дозволяли собі таку розкіш тільки багаті. Вони гуляли, пили цілими днями, заодно зігріваючи себе ще дужче. Не життя, а справжнє золото! – думав бідний люд.  
Проте їм давно перестав заздрити хлопець на прізвисько Грум, прозваний так через те, що бував слугою у заможних людей, котрі дали йому вбогого плямистого віслючка. Отак-от послуживши трохи в багатіїв, його вирішили вигнати, бо надто з нього смерділо тим віслюком; та й працював він вельми незграбно.  
Саме так, в кінці того холодного року, Грума, разом з віслюком, якого він прозвав Афуром, прогнали із заможного будинку, і розмістився Грум на холодній вулиці, трусячись від нестерпного морозу. Не менш від нього потерпав і плямистий віслючок Афур.  
З кінця листопада стали вони в парі просити милостині в людей. Деякі, то зазвичай не менш вбогі від них самих, ділились харчами і яким-не-яким простирадлом. Грум тоді познайомився з різними хорошими людьми, яких він, будучи ще слугою, ніколи не помічав. Разом з ними Грум став щасливішим. 
Він мав п’ятнадцять літ, і дивлячись на нього самого, на його віслюка Афура, ніколи б ніхто не сказав, що він настільки вже малий! Варто було тільки подивитись на його втомлене обличчя, посірілі очі, на дрантя, що він носив, на посинілу від холоду руку, яку він завжди лагідно клав на спину низенького, плямистого Афура – як кожен багатій, що його тоді бачив та особисто не був з ним знайомий, розлючено ляскав дверима, думаючи, що Грум – дорослий бродяга, ледар.  
Отже, наступало Різдво, і як то дізнався Грум, 1-го січня настане – 1914-й. По центральній вулиці в їхньому провінційному містечку розвісили гірлянди, що освічували чарівне зіркове небо… Феєрверками славили сузір’я Малої і Великої Ведмедиці. Пили, танцювали, продавали карамельні смаколики. Чого вартий такий день! Діти гасали по кам’яній, вичищеній від снігу площі, поки їхні заможні батьки пили гарячий алкогольний пунш.  
– Де твої батьки? – спитала одна невдоволена жіночка, в яку випадково врізалась дитина, що ловила ротом сніжинки. 
– П’ють глінвейн, – поважно відповіла дитина, поправляючи свою білу шапочку.  
– Зрозуміло…  
Так, не відрізнити тоді на Різдво провінцію від великого міста! Готуються всі однаково: бажають провести все пишно, щоб було якомога більше салютів, варять вже згадуваний глінтвейн, запаковують подарунки (якими потім прийнято обмінюватись), зодягають Санта-Клауса.  
Зрілого чоловіка, місцевого актора, якого всі знали в провінції як дядька Вільяма, саме одягнули в червоний оксамитовий каптан, затягнули чорний пасок із золотою пряжкою. Старі чорні чоботи він знайшов на власному горищі у переддень свята, і вирішив, що вони ідеально йому підійдуть. Разом з цим йому видали яскраві червоні штани, шапку з білим помпоном, та довгу, сиву й кучеряву бороду. Звичайно, виходячи на центр площі до ялинки, він мав і мішок з подарунками, і посох.  
Поблизу високої, темно-зеленої ялинки стояв трон, що представляв собою червоне вольтерівське крісло із підлокітниками, закрученими, мов рулет. Дядько Вільям, він же Санта-Клаус, всівся на свій трон, поклавши собі під ноги мішок з подарунками.  
Потрібно сказати, що з’явився він наче нізвідки. Після дванадцятого залпу феєрверків, як тільки з неба зникли барвисті смуги, як шум поволі притих, і люд перевів погляд униз, на площу – то на ній вже виник Санта-Клаус в супроводі трьох ельфів в зелених облаченнях.  
Батьки ту же мить стали підбирати своїх дітей за руки, щоб ті не роздерли дідугана разом з його чарівним мішечком. До речі, хоч свято тільки починалось, деякі з тих дорослих встигли напитись так, що ледь познаходили в натовпі власне чадо. Причому були й такі, котрим це так і не вдалося, й тільки за півгодини, як спочатку щасливе дитя стало панікувати, не находячи батьків, вони ошелешено зарікались, що більше ніколи так не питимуть. Та історія ця, звичайно, продовжувала повторюватись з року в рік.  
Отже, сівши, Санта-Клаус велів ельфам привести першу дитину. Це був хлопчик, якого привела з виду аристократичного роду, ошатно вдягнена мати. Її пропустили без черги. Сина їй посадили на коліно Санта-Клауса.  
Хлопчик цей та його мати приїхали сюди нещодавно, на довгому автомобілі – техніці, на яку приходили подивитись з інших провінцій, бо тоді це вважали чимсь неймовірним. Це був жовтий «Роллс-Ройс», з високою кришою. В нього, тим не менш, не могла комфортно поміщатись вся сім’я, яка налічувала дев’ять людей. Батько їхній, граф Даніель із роду Ріделів, що потім перекочувало на прізвище Басетів, мав величезний котедж на тихій окраїні тієї провінції. Своїм багатством граф Даніель Басет користувався як тільки міг, задовольняючи себе, іноді скрикуючи дужим голосом на нещасних, проте терпеливих камердинерів. Його дружина Ізабелла давно не кохала вже чоловіка, і знаходилась з ним тільки задля дітей, котрих, безсумнівно, любила, і завдяки тому, що Даніель мав велику колекцію вина та різних сирів в домі. Звичайно, як аристократка, чия молодість повністю протікала в час королеви Вікторії, вона слідкувала за фігурою, і на виході завше зав’язувала корсет. 
Мали вони шестеро дітей. Найстарший, відповідно наслідник маєтку Басетів, двадцятип’ятирічний Артур був дійсно чарівним блондином. Аристократичні манери, закладені в його голову батьками ще з раннього віку, він наче демонстрував іншій, «невихованій», як він вважав, челяді. Зокрема, серед усіх членів сім’ї Артура відрізняла цікавість до політики. На спільних вечерях він любив гомоніти про кризу та неминучу війну, та що як вона настане, він неодмінно стане в лави призовників. Мати, звісно, чувши такі слова, швиденько хрестилась. Артур сміявся зі своїх родичів через те, що ті зовсім не цікавляться світом, і що така манера зовсім не підходить обізнаним аристократам. Особливо за це він картав свою сестру Софі, про яку розповім пізніше.  
Артур, до того ж, прокидався рано, та любив обливатися холодною водою. Він також мав дружину Катріну та виховував доньку Лауру.  
Зовсім іншим був двадцятирічний Оскар! «Самозакоханий!» – так суворо прозвав його батько; «ледар!» – якомога лагідніше докоряла йому мати. В той час, як вся сім’я Басетів старалась прокидатися у вісім годин ранку, Оскар ще обіймав м’які подушки на ліжку. На відміну од старшого брата Артура, Оскар так і не оженився (хоча той зробив це в ті ж двадцять років). Загалом, Оскар вів якийсь уповільнений спосіб життя, уявляючи може, що в хвилині не шістдесят, а двісті секунд. Манер він дотримувався: тримав спину рівно, їв вельми охайно, управляючи всіма приборами доволі вправно – молодші сестри і брат завжди давали йому розколювати омарів, котрі постійно подавались на їхніх вечерях. Та в розмові Оскар ніяк себе не проявляв, бо, як я думаю (а це ніхто точно сказати не може), боявся інших людей, і на питання відповідав хоч і жваво, та надто примітивно.  
Нарешті, розповім я про третього сина Басетів, Даніеля-молодшого, якого мати проводжала тепер до Санта-Клауса. Йому було сім років – він не був наймолодшим членом сім’ї, проте вміння його грати на інструментах було, можна сказати, феноменальним. Він обожнював Моцарта і одного разу навіть прийшов до музикальної школи в білій перуці та червоному камзолі. І хоч як це кумедно сприйняли інші учні; як невдоволено звів брови вчитель – Даніель-Молодший однаково гордо сідав за фортепіано, зображаючи свого австрійського кумира, коли той вперше прийшов на прослуховування в францисканському монастирі. Про його любов до музики, дорогий читачу, я матиму нагоду розказати зовсім скоро, та тепер тільки скажу, що вийшовши з «Роллс-Ройсу», Даніель-молодший зовсім прибрав той образ гордого, занятого мужа, та став веселим дитям. «Саме в такі моменти, – думав він, – як зараз, коли приходить Святий Миколай, коли творяться чудеса – я можу писати чудові п’єси та симфонії! Коли ж я живу в тому дійсно нудному світі дорослих, які не думають про зірку, про сніжинку, що її нам Господь посилає; бояться блискавиці і дощу, а значить бояться своїх гріхів, бо не думають, що то через пророка Ілію, що їздить на колісниці. Ні, дорослі так не думають, і тому ніколи не зможуть написати щось таке, що писав колись великий Моцарт! Він, як і всі інші люди, що творять щось, подібні цим до Бога, і постійно мріють!».  
Славним хлопчиком був Даніель-молодший! Хоча, з нього постійно сміялась, та не відкрито, його шестирічна сестра Емма. Справа вся в тому, що в сім’ї Басетів було прийнято розкривати таємницю про Санта-Клауса, коли дитині виповняється дев’ять років. Зазвичай бувало так, що діти раніше це дознавались, одного разу в засідці підглянувши за батьками, які кладуть подарунки під ялинку та в шкарпетки над каміном; та це було тільки на руку самим батькам. Те ж саме відбулось з Еммою: в п’ять років, цебто на минуле Різдво, вона почула кроки у вітальні. Будучи сміливою дівчинкою, вона вирішила навіть не будити Даніеля-молодшого, з яким спала в одному ліжку. Власне, побачивши, що мати, замість Санта-Клауса, ставить подарунки під ялинку, Емма тільки на мить розчарувалась, та зрозумівши, що таким чином вона буде в чимось перевершувати свого брата, повернулась до ліжка. На той же ранок вона не зводила своїх лукавих, як це може бути у дитини, чорних, мов виточені перлинки, зіниць зі свого брата. Даніель-молодший тим часом ревно відкривав подарунки, дякуючи святому Миколайчику за те, що він тепер має портрет Бетховена, якого хлопчик поважав не менш, ніж Моцарта.  
На це Різдво Даніель-молодший вирішив, що побажає в Санта-Клауса більшого, ніж портрет, ніж орга́н, ніж нове фортепіано чи клавесин.  
Мати відійшла від нього на пару кроків, коли хлопчик повністю всівся на широченне коліно Санти. Даніель-молодший мовив йому таке: 
– Я хочу бути як Моцарт. Хочу виступати на філармонії.  
Ох, та як же чудово дядечко Вільям підходив на роль Санта-Клауса! В місцевому театрі (якщо звичайно зал зі сценою в клубі, в якому збирались п’яниці, можна назвати театром) він грав ролі товстого, але дужого телепня. Найчастіше з’являвся в коротких репризах, сюжети до яких записував сам. До того ж дядько Вільям був головою самої трупи, і найрозумніші звали його шпрехшталмейстером. Та про що ж я говорив… Так, дядько Вільям чудесно підходив на роль Санти. По природі його щоки завше червоніли в будь-який час, неважливо, чи, може, соромиться він, чи мороз на вулиці. До того ж, щоки ті були ідеально круглими й випуклими, особливо коли він посміхався.  
На побажання хлопчика Санта-Клаус відповів так: 
– Це дуже хороше бажання. Але чи слухався ти батьків в цьому році? 
Даніель-молодший кинув погляд на матінку. Він вже був готовий сказати «так», та в той момент на очі йому потрапив батько. Голову хлопчика одразу заполонили сумніви щодо цього питання. Він не любив брехати, хоча тепер, скажу чесно, здогадувався, що Санта-Клаус, на коліні якого він оце сидить – несправжній; справжній не став би давати такі питання, бо він же святий угодник, а значить, знає про твої поступки все. Справжній Санта-Клаус, якого Даніель-молодший називав тільки святим Миколаєм*  (тобто, по-англійськи, не як «Santa-Claus», що фактично означає те ж саме що «святий Миколай», а ортодоксально, як образ святого чудотворця: «Saint Nicholas», чиє ім’я та біографія в народі переросли в новий образ Санта-Клауса), не міг бути в якомусь червоному вбранні, без якогось хрестика, без німба, та з якимись чудернацькими ельфами замість ангелів. Ні, це був не святий Миколай, в якого вірив Даніель-молодший! 
– Я знаю, що ви несправжній, – сказав він. – Та в душі я все ж буду говорити до справжнього, щоб він виконав моє бажання.  
– І він виконає твоє бажання, це точно, – кивав здивований дядько Вільям, якого несподівано викрили. 
– Я це теж знаю. І з цим мені допоможе Бог. 
– Тоді все, що я тобі можу дати, це цукерки? 
– Виходить, що так, – деякий час подумавши, відповів Даніель-молодший. Мати його, після того, як хлопчик забрав цукерки, повела його до автомобіля. 
– Софі, ходи за нами, в машину! – гукала мати свою старшу доньку, яка ще чогось стояла на площі, дивлячись на щось чи на когось вже п’ять хвилин.  
Софі була п’ятнадцятирічною дівчинкою зі світлим волоссям, середнього зросту, з гарним овалом обличчя, опоясаним круглими, однак зовсім не глибокими вилицями. Ніс в неї, мов гірка, легенько загострювався на кінчику. Пазухи того носа зараз пломеніли від надзвичайно холодного повітря. Все ж, не дивлячись на пекучість в носі, Софі не зважувалась дихати ротом, бо боялась за гланди, що вже встигли цієї зими пережити ангіну. Губи вона покрила тонким шаром бордової помади. Вони не були тоненькими і ледь видними без нанесення макіяжу, як то виявлялось в більшості дам того часу. Водночас це не були товсті й пухлі губи, бо не тягнулися б тоді до них найкращі юнаки з самого міста. Фігура Софі завжди залишалась хорошою, хоч вона часто полюбляла смакувати пудингами і тяжкою їжею навіть на сніданок, в той час як інші члени сім’ї споживали ріденьке яйце ложкою, тільки інколи закусуючи смаженим беконом та сиром (звісно, не враховуючи великі свята, на які наїдатись не вважалося чимсь неправильним).  
Дівчина звела темну, підкреслену олівцем брову на хлопчака в картузі, що йшов обіч з віслюком. Її білий хутряний берет мило скосився на інший бік, відкриваючи оздоблене малим діамантом вушко, та вона геть забулася і не стала його поправляти. Вже продовжувала грати музика, діти далі сідали Санта-Клаусу на коліна, а сім’я її вже невдоволеним голосом гукала Софі, та вона стояла, наче зачарована тими двома. Хоч хлопець зодягнений був як бродяга – його мрійливі, примружені від цього святкового видива очі вабили її, як ще не зумів те зробити жоден юнак в цій провінції.  
Як вже, напевне, зрозумів читач, хлопець в картузі, на якого вдивлялась леді Софі Басет, був Грумом. Його так тоді захопила чарівність свята на площі, що він і не обертався до віслюка Афура, щоб побачити, чи не загубився той. Все ж, це було навіть необов’язково: слухняний Афур завше ходив слідом за хлопцем. 
Потрібно також сказати, що Софі помітила, як Грум несе під рукою якийсь брудний, до того ще покритий снігом червонястий блокнот в м’якій палітурці.  
– Софіє, чому ти стоїш? Що ж ти там побачила? – запитав обурений батько, що без діла стояв на морозі.  
Зазвичай, якщо в конфлікт в будь-який час включався батько, то на тому суперечка кінчалась. Тепер же леді Софі лишалась непорушною. Батько грізними кроками попрямував до неї.  
– Софіє, нащо ти соромиш нас?..  
Батько побачив тоді, з кого донька не зводила погляду. Грум шастав від них на відстані всього трьох метрів. 
– На кого ви оце дивитесь? Софіє! – вигукнув нарешті батько. 
Леді Софі Басет ту же мить оглянулась на батька.  
– Батечку, вибачте, – винувато мовила вона. 
– Ходімо в машину, вже всі через тебе змерзли.  
Коли вони повертались, нарід став розходитись перед ними, відкриваючи дорогу. Граф Даніель Басет контролював графство Корнуолл, центром якого було помістя під назвою Техіді, що в часи середньовіччя служило феодальним манором – отож люди мусили ставитись до них з повагою. З часом сер Вільям Басет, котрий помер ще на початку минулого століття, перетворив той цегляний замок, побудований ще з кінця XI віку, в чудесний палац, саме тоді започаткувавши колекцію вина.  
Прямуючи до автомобіля, Софі неодноразово повертала голову до юнака в картузі. 
В «Роллс-Ройсі» батько зачав таку розмову: 
– Що то за Гаврош, з якого ти не зводила очей? 
Софі посміхнулась. 
– Який же він Гаврош? Йому щонайменше двадцять років. 
– Тим більше! Він бродяга, ледар, а може і крадій. 
– Що вона зробила, Даніель? – поцікавилась мати. 
– Оце що вона стояла, як то жінка Лота, коли перетворилась на соляний стовп… 
– Чи як Орфей, що обернувся на Еврідіку, – почав було Артур. 
– Ні, Артуре, це зовсім інше! – вигукнув батько. – Ти начебто вже такий дорослий, але інколи як скажеш… 
– Так що там? – питала далі мати. 
– Так-от. Наша Софія дивилась на якогось гультіпаку, наче б закохалась. 
– Ах! – схопилась графиня Ізабелла.  
– Так, ну що ж, всі діти посідали в машину? – питав батько. 
– Наче б всі. 
В той день на площу поїхали тільки троє їхніх дітей: Артур, Софі та Даніель-молодший. Інші вирішили посидіти вдома та пограти в бридж разом з камердинерами. Дівчата тоді зазвичай, не дивлячись на заборону матері, хутко покидали гральний стіл та йшли гадати собі на чоловіка. Гадали, звісно, багатьма способами, та про це потім. 
Граф Даніель Басет наказав водієві рушати в Техіді. Їхній «Роллс-Ройс» помчався, поволі збираючи на лобовому склі шар снігу.  
– Ізабелло, ви пробували глінтвейн? – спитав батько. 
– Пробувала. А ви? 
– Я ні. І сміюсь над тими, хто те п’є.  
– Згодна з вами. Дійсно, це ж хто придумав так знущатись так вином? – жалувалась графиня, поправляючи темні локони. Повернувшись до Софі вона спитала: Софі, а ти пробувала? 
– Ні, мамо, – понуро відповіла Софі. 
Не стану приховувати, що вона все ще думала про хлопця в картузі. Отож питання матері обурило, та ледь не розлютило її. Це було те ж саме, що в знервованої людини питати про погоду.  
– Та що то був за хлопець, на якого ти дивилась? – питала далі мати, вже повернувшись вперед (вона сиділа на місті біля водія, тим часом як Софі якраз позаду неї обіч вікна). 
– Просто… хлопець. 
– Він був гарним?  
– Графине! – насторожився Даніель Басет. – Нащо ви нагадуєте Софії про того бродягу? Я б хотів, не знаю вже як ви, щоб вона про нього забула, та й всього. 
– Так… – підтвердила його слова графиня. 
–Тим більше ти, Софіє, маєш більше думати про герцога Крюссолі. Звісно, ви ще поки й не заручені, але герцог повідомив мені, що приїде вже завтра.  
– Ах, невже Антуан буде тільки на день подарунків? – розчарувалась графиня. – Адже сьогодні буде його улюблений ніжний бройлер з французькою гірчицею.  
– А що, завтра всі наші бройлери з курятників пропадуть, мамо? – питав Артур. 
– Ні, але я не люблю їсти одне й те ж кожен день.  
Після отого вже й ні про що в автомобілі Басети не говорили. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше