Казка

Мабуть, кожна дівчинка з дитинства мріє, щось вона виросте і зустріне принца. Ні. Не такого, щоб з палацом та на білому коні. А такого, щоб кохання з першого погляду та до останнього подиху. Чому душою кривити, правда в тому, що коли дівчата виростають, то все рівно мріють про таке кохання. Хоча…

Я наприклад, перестала вірити в ідеальне кохання класу з п’ятого чи то з шостого. Хлопчина був красивим. Та  й говорити красиво він також вмів Але! Завжди в моєму житті було це слово. Ну не може бути він ідеальним. Ось поспішила написати йому листа з зізнаннями в своїх перших почуттях. І що? Правильно. Написав, що також я йому подобаюсь, що снюсь. А сам ходив на побачення з моєю так названою тоді подругою. Чому? Тому що не ідеальний. Тому що  перший урок життя – не буває нічого ідеального.

Потім зізнання в коханні, але від іншого. Та некоханого. А жаль. Нажаль прийшлось йому прямо сказати, що для мене він лише друг. Боляче. Виявилося, що казати болючу правду дуже боляче та неприємно. Але виявилось, що це також був урок життя.

А потім було навчання. Багато книг. Улюблених та не дуже. І за той час, поки я по силенно вчила нові правила та вирішувала надскладні рівняння, мої подруги та однокласниці бігали на побачення, змінювали хлопців, бігали на танці. А я? Ні, я також іноді бігала на танці. І все. Ні гулянок до ранку, ні побачень з хлопцями. Про випивку чи цигарки взагалі мовчу. То просто не моє. Одного разу для себе вирішила і поставила крапку в цьому питанні. А ось нав’язлива думка про казкове кохання…

Кохання… Яке воно? В книжках описано про те, що щемить серце, що вискакує з грудей, що з’являються якісь метелики в животі. А я? Ні, нічого не відчувала. А найголовніше питання все частіше виникало в голові – як я зрозумію, що це кохання, що ось воно прийшло? Та все відкладала пошуки хлопця для побачень. Ось така я була черства та запланована.

Але коли замайоріло закінчення школи, щось перемкнуло. Стало так одиноко. Просто до плачу. І на питання дівчат, чи є у мене хлопець, я збрехала. Вперше так прямо. Дивилась в очі подруг і брехала. Сказала, що маю хлопця. Описала з голови. І стало трішечки не так одиноко. І відчула, що ніби я така як і вони, тепер з хлопцем. Та де того принца взяти?

Дивом зустріла. Брат однієї подруги. Троюрідний. На багато старший. Але я йому приглянулась. Спочатку проводжав від подруги додому. Потім запросив погуляти. Там не забарився і перший поцілунок. Ніжний. Але все рівно казки не трапилося. Не защемило серце. Не було мурашок по шкірі від нього. Не пройшло і місяця, як вирішили розійтися і залишитися друзями. Тепер ми просто друзі. Іноді бачимося. Десь раз чи два на рік.

Та ось прийшло і кохання. Хто? Правильно, той хто був завжди поряд. Друг. Близький. Він був завжди поряд. Був моєю найкращою подругою. А в якийсь момент почуття друг до друга у нас переросли в щось, що ми не відразу назвали коханням.

Думаєте, ось вона казка? Тепер станеться все як у казці? Принц на білому коні ? Ні. Ні коня. Ні принца. Звичайний. Простий. Іноді аж занадто. Але такий коханий. Іноді такий романтик, що аж сльози навертаються. Бо його романтичність – то не картинки в Інстаграм кожного дня. То вчинки, від яких щемить серце, від яких хочеться водночас сміятися і плакати радісно, які хочеться запам’ятати на все життя. А так. Буденність життя вносить постійно корективи. То він сердиться, то я. То він наробить помилок, то я. То він йде на компроміс, то я.

І знаєте, казки так і не трапилося. Просто я зрозуміла, все діло в наших думках, відчуттях, вчинках. Якщо я буду думати, що все ідеально, то життя покаже, що це далеко не так. Якщо я думаю, що все погано, то коханий покаже, що варто вставати кожного ранку, бо сонце встало, квіти квітнуть, дітки наші підростають, батьки живі, а ми є один в одного.

Можливо, казка була не в тому, щоб зустріти принца на білому коні?