Розділ 2.1

Наступні дні злилися для мене в одну суцільну сіру пляму. 

Ні, діти так само веселили мене на роботі. Щоправда, дітей із кожним днем ставало дедалі менше. Багато хто відправляв своїх чад до бабусь і дідусів, тож у групі до кінця тижня залишилося всього п'ять людей. А у вільний від роботи час я була  зайнята вигулюванням чужого собаки та прибиранням. 

Пам'ятаю в дитинстві, щоб будинок сяяв чистотою, не треба було особливо нічого робити, так, трішки допомогти батькам. І тільки з роками я зрозуміла, що насправді мої рідні дуже довго і серйозно готувалися до свята – кілька днів обов'язкового генерального прибирання, та ще кілька днів готування. 

Цього року, втім, як і минулого, прибирання здавалося нескінченним. Мабуть, бо мені доводилося робити це самій. От здавалося б, живу одна, гостей не буває, тварин не тримаю, ну, крім короткого періоду відпустки сусідки, то звідки стільки бруду? 

ЗАГАДКА. 

Чомусь саме напередодні свят я особливо гостро відчувала свою самотність. У цей час усі зайняті покупками подарунків, організацією свят, прикрасою ялинки…

А в мене нічого цього немає…

Хіба що ялинка і буде… маленька, пом'ята, штучна ялинка. 

Може, саме все це так вганяє мене в тугу? 

Колеги, з якими я дуже потоваришувала за останні роки, намагалися якось мене розворушити, і навіть звали зустрічати свято разом... але пам'ятаючи про обіцянку дивного Діда Мороза, відмовлялася з чемною посмішкою. 

Хоча… я все одно відмовилася б. 

Дуже сумно в новорічну ніч бути єдиною без пари, аж очі ріже, а під кінець вечора, до тебе взагалі нікому не має діла. 

І ось нарешті ранок тридцять першого грудня. Ялинка вбрана, якщо звичайно так можна сказати. Прибирання зроблено, собачка відправлена в надійні руки господині. Салати в процесі приготування. І нехай мені багато не треба… але обійтися без традиційного салату новорічної ночі, не могла. 

- Точно... цибуля, - коли я нарізала цибулю для салату Олів'є, згадала про дивні слова того Діда Мороза: "Подарунок цибулю не любить." 

Хм ... може не класти цибулю в салат? 

Та дурниці все це! 

Тьху! 

А може? 

Хм... ні, обійдуся цього разу без цибулі, так теж смачно. 

Я чудово розуміла, що ніхто до мене під новий рік не прийде, а навіть якщо й прийде, то навряд чи я відчиню двері незнайомцю, і тим більше дуже сумнівно, що впущу його до своєї квартири. Я ще не зійшла з розуму. 

Але попри всі аргументи в голові, салат зробила без цибулі. А потім взагалі вирішила спекти торт... просто так. Так, у метушні я і пробігала до самого вечора. І тільки близько п'ятої години закінчила. 

- І для кого я так стараюсь? - Задала я собі дурне питання. 

Виявляється, в мені все ще тліла віра в диво, а я вже думала, що вона давно спочивала під гнітом самотності. Аж самої смішно стало. Тільки-но я встигла прилягти й розслабитися, як у двері постукали. 

- І хто б це міг бути? - Насторожилася. Тихо підійшла до дверей, і подивилася в вічко... але побачила тільки смішний балабан синього кольору, а ось його володаря не було видно... 

Карлик прийшов? Може ельф? Ні, ельфи високі... значить гном. 

Пфф ... куди це мене понесло? 

Поки я заглибилася у свої не найрозумніші думки, стукіт повторився. Так що мені нічого не залишалося як спитати. 

- Хто там? - Це я, Мишко, - почула я дитячий голос і здивувалася ще більше. 

Дитина? 

Мишко? 

Ні…я таких не знала. 

Але двері все одно відчинила. 

Переді мною стояв хлопчик приблизно чотирьох років. Він був одягнений у теплий сірий комбінезон і синю шапку з великим балабоном. 

- Хлопчик... ти хто? - ласкаво запитала я, присівши, щоб дивитися йому у вічі. 

- Я не хлопчик, я Мишко, - насупилася дитина. 

- Пробач, Мишко. То звідки ти тут? 

- Я з татом плийшов. Він сказав, що тут мешкає моя мама. 

Що? МАМА? 

Що за чортівня? 

Лякати дитину не хотілося своїми емоціями, а з'ясувати потрібно було багато й швидко. 

- А може, ти знаєш, як звати твою маму? - Угу ... Кателина Лудь, - прошепелявив хлопчик, повністю знівечивши ім'я. 

- Катерина Рудь? - Вирішила все-таки уточнити, а раптом просто помилка, і йому дійсно потрібна Кателина ... ну або скажемо Каталіна ... а не я. 

- Угу, я так і сказав.

ОФІГІТИ! 

Коли це я встигла стати мамою? І чому ця подія якось пройшла повз мене?! 

- А…а де твій тато? – мені зараз дуже хотілося до душі поговорити з батьком дитини, що вселив йому цю нісенітницю. 

- Внизу... ховається, - Міша показав мені пальчиком на сходову клітку. Все більш і більш чудернацько…