Ян Яблоновський

Юліана стояла біля каміна, міцно стискаючи в руках край шовкової шалі, наче намагалася знайти в ній бодай якийсь захист від крижаної пустки, що оселилася в її серці. За високими вікнами палацу лютував затяжний лютневий сніг 1766 року, білою завісою вкриваючи львівські бруківки та гострі шпилі костелів. Місто навколо вирувало шляхетськими контрактами, з’їжджалися гості з усієї Європи.

Але для Юліани ця лютнева зима принесла лише крижану пустку. Минули місяці відтоді, як граф Казимир Жевуський увімкнув свою демонстративну байдужість, показуючи всім, наче до неї немає ніякого діла.

Вона повільно повернулася до кузини, і в її великих очах проглянув глибокий розпач:

— Констанціє, я просто не знаю, як тобі це вдається... — тихо, майже благально промовила Юліана, опустивши плечі. — Як тобі вдається так легко підкоряти свої почуття тверезому розуму? Так грати ними, придушувати їх, коли всередині все кипить? Ти ж знаєш, я зовсім інша людина. Моє серце відкрите, я не вмію тримати цей крижаний щит. Що мені робити далі? Я ж не буду за ним бігати, коли він обрав таку свідому політику — карати мене мовчанням...

Констанція, яка сиділа у глибокому  кріслі, повільно підвела очі. В її погляді не було засудження. Вона м'яко відклала папери, подивилася на кузину й заговорила про те, що вже за кілька днів сколихне весь Львів:

— Досить карати себе, люба. Тобі не потрібно ставати кригою. Ти ж знаєш, незабаром ми разом ідемо на пишний раут до генерального старости подільського, князя Чорторийського, куди скликано весь цвіт галицької шляхти. Коли ми будемо на цьому рауті, я хочу, щоб ти нарешті озирнулася навколо. Зверни свою увагу на пана Яна Станіслава Яблоновського, королівського ротмістра. Послухай, я давно помітила, що він за тобою ходить тінню, він дуже до тебе небайдужий і ловить кожне твоє слово! Чому ти не звертаєш зовсім на нього увагу? Це ж хороша партія!

Юліана на мить заніміла, її погляд опустився додолу. Вона глибоко зітхнула, і в її голосі прозвучала така тужлива м'якість душі, яка виказувала в ній людину надзвичайно чуйну, здатну відчувати чужий біль гостріше за свій власний, бо серце її досі було повністю зациклене на Казимирі:

— Так, ти права, партія хороша, але... мені здається, що я зроблю цим боляче Казимиру. Я не можу про це не думати. Він же все одно небайдужий до мене. Моє серце просто розривається, коли я уявляю його страждання, якщо я відповім на ці залицяння пана Яна...

Констанція лише тонко посміхнулася. Вона м’яко обняла Юліану за плечі.

— Ти надзвичайно чуйна жінка, Юліано, — тихо, але вагомо промовила Констанція. — Твоє серце здатне вмістити стільки милосердя, і в нашому жорстокому світі це твоє найбільше благословення, твій величний плюс... і водночас твій найстрашніший мінус. Бо ти спрямовуєш це світло не в той бік. Зрозумій одну просту річ, люба моя: не можна виявляти таку всепрощаючу чуйність лише в один бік! 

Вона підійшла ближче, зазирнувши кузині прямо в душу:

— Згадай, як цей чоловік вчинив із тобою! 

Констанція міцно стиснула плечі Юліани, змушуючи її випростатися:

— В той час, коли його хитрий маневр з раптовим зникненням змушував тебе емоційно мучитися, коли ти згорала від невідомості, задихаючись від власних сліз — чи бодай раз він подумав про твої почуття? Чи здригнулася його шляхетна душа хоч на мить від усвідомлення того, якого жорстокого душевного удару він тобі завдав? Ні! Він не думав про тебе жодної секунди, Юліано. Він свідомо змушував твою душу стаждати, тішачи своє уражене самолюбство цим негідним вчинком. Його розум був засліплений виключно власною  гординію та себелюбством, там не було місця для тебе. А ти досі караєшся турботою про чоловіка, який про твої почуття не думав узагалі! Тож не смій дарувати ему розкіш свого одностороннього жалю. Його пиха має бути покарана. 

Юліана мовчала, але її подих став рівнішим. Слова кузини, наче протверезний душ, повільно руйнували вигадані кайдани її жалю.