Пастка великої облуди

Вона зітхнула, і цей звук потонув у напівтемряві кімнати, де зимові сутінки вже малювали химерні тіні на стінах. За вікном кружляв густий лютневий сніг, ховаючи під білим саваном львівські дахи, які ще кілька місяців тому палахкотіли золотом каштанів.  Увесь великий світ навколо марив чутками про інтриги та гучні світські пристрасті.

Але для Юліани ця лютнева зима принесла лише крижану пустку. Вона підвела очі на кузину, і в її голосі прозвучав глибокий розпач:

— Констанціє, я не знаю, що мені робити далі... Я бачу, що цей його ігнор став постійним. Він просто викреслив мене. Це його свідома політика — карати мене мовчанням, вдавати, ніби мого існування ніколи не було для нього цінністю. Він прагне довести мене до відчаю, ранити цією абсолютною байдужістю. Що мені робити? Я ж не буду бігати за ним і все пояснювати, коли він увімкнув цей повний презирливе уникання?

Констанція, яка досі мовчки слухала, раптом підвелася. Вона підійшла до Юліани, її рухи були стрімкими, а погляд — гострим і ясним. Вона м'яко, але владно взяла кузину за плечі, змушуючи ту випростатися.

— Чому ти так фатально сконцентрувалася на ньому? Чому ти дозволяєш собі вірити, що це твоя єдина, приречена на страждання любов? — голос Констанції звучав дуже переконливо. — Я добре знаю, як наше оточення, всі ці книжки та світські плітки змалечку отруюють розум панянок. Вони змушують вірити, що шляхетна жінка має обрани одного чоловіка, розчинити в ньому свій світ і жертовно каратися, якщо цей зв'язок рушиться. Нас підганяють під цей абсурдний ідеал фатальної романтики, де страждання вважається чеснотою. Але поглянь правді в очі!

Констанція відпустила її плечі й зробила кілька кроків кімнатою, карбуючи кожне слово:

— Жінка, яка концентрує все своє життя на одному-єдиному чоловікові, завжди опиняється в програшній позиції. В цьому немає жодного логічного сенсу. Це згубна пастка для твого серця. Скажи мені, чим ти йому зобов'язана? Що він насправді зробив для тебе? Нічого! Граф Жевуський нічим тобі не допоміг.  Він лише чекав, коли скрута змусить тебе приповзти до його ніг. Ти нічим йому не винна, Юліано. То чому ти продовжуєш переконувати себе, що цей чоловік — твоя єдина доля?

Вона зупинилася біля каміна, де потріскували дрова, і повернулася до кузини.

— Так, Казимир — не пересічний шляхтич. Я не стану заперечувати його розум. Людина, яка зуміла вибудувати свій вплив, підкорити собі обставини й досягти такого становища, безперечно є масштабною особистістю. В ньому є сильний характер, внутрішня вага, яка й прикувала твою увагу. Але його масштаб як особистості не означає, що він — єдиний такий у цілому світі. І це точно не робить його унікальним чи незамінним для тебе. Повір, він не вартий твого вічного чекання, бо за цією пишною маскою криється глибока духовна недосконалість.

Констанція підійшла ближче, і в її погляді з'явилася тонка прониклива іронія:

— Давай будемо чесними, Юліано. Попри весь свій зовнішній блиск, граф виказав цим усім дивовижну душевну незрілість. Чоловік, який дійсно відбувся, який повністю самоствердився у цьому світі й володіє справжньою внутрішньою величю, ніколи не вдасться до таких дрібних і ницих речей. Те, що він влаштовує ці вистави з павичами і тепер демонстративно ігнорує тебе — це не сила. Це поведінка вередливого ображеного хлопчика. Своєю дріб'язковою помстою він виявив свій найбільший програш. Його бажання зробити тобі боляче, скривдити й цим отримати задоволення — яскраве свідчення дрібноти його душі.

Кузина лагідно торкнулася руки Юліани, намагаючись переключити її думки в інше русло:

— Твій світ не звужується до кордонів його ображеної гордині. Навколо є інші чоловіки — не менш достойні шляхтичі, які досягли у житті не меншого успіху, ніж Казимир. Але вони, на відміну від нього, мають величезний плюс: вони володіють тією зрілістю духу, яка дозволяє шляхетній людині спрямувати всю свою силу на те, щоб зробити жінку щасливою, а не шукати розради у її сльозах. Вони здатні підставити міцне плече, оточити тебе справжньою турботою, а не калічити твоє серце задля втіхи власного его. Переключи свій розум на них, Юліано. Озирнися навколо.

Констанція пильно подивилася на кузину, додавши м'якше, але з особливим наголосом:

— Коли ти відкриєш очі на інших, ти нарешті збагнеш, що граф зовсім не такий величний, яким ти сама створила його у своїй уяві. Ти занадто возвеличила його, піддавшись тій солодкій лавині, якою він оточив тебе на самому початку. Згадай, як наполегливо він шукав твого погляду на кожному вечорі, як засипав тебе витонченою увагою і дарував відчуття, ніби ти — єдина зірка на його небосхилі. Цей пишний наступ затьмарив твій розум, і ти сама домалювала йому риси благородного лицаря. Але тепер, коли туман розвіявся, ти побачиш справжню ницість у цих його нинішніх діях. Це прагнення вжалити — це абсолютна ницість, недостойна справжнього чоловіка. І коли ти це усвідомиш, усе твоє нинішнє ставлення, вся ця болісна зацикленість розсиплеться на порох, бо не можна щиро тужити за тим, хто виявився настільки дрібним.

Вона на мить замовкла, дозволяючи своїм словам глибоко проникнути в душу дівчини, а тоді тихо, але з непохитною вірою підсумувала:

— Тільки уяви той день, Юліано, коли ти зустрінеш чоловіка, який буде не просто міцно стояти на ногах і мати високе суспільне становище, але й володітиме великодушністю, щоб щиро й віддано турбуватися про тебе. Чоловіка, який оберігатиме твій спокій, а не руйнуватиме його. Коли ти пізнаєш цю справжню зрілу чоловічу турботу, ти нарешті зможеш порівняти. І ось тоді перед тобою відкриється істина: ти збагнеш, наскільки марно і даремно марнувала свої сили, приділяючи стільки дорогоцінної уваги Казимиру та його дріб'язковим образам.