Шепіт за спиною моралі

  Лютневий день у Львові видався морозним і вітряним. За високими вікнами шляхетського маєтку Констанції засніжений Леополіс гудів, наче розтривожений вулик: Львівські контракти досягли свого апогею, і місто жило в шаленому ритмі купецьких угод, дзвону монет та безкінечних балів. У просторій парадній вітальні, на противагу вулиці, панувала тиша. Повітря було просякнуте витонченим ароматом підсушеної цитрусової цедри та міцної кави. У каміні приглушено потріскували дубові дрова, але навіть їхнє тепло ледь справлялося з пронизливими протягами, що пробивалися крізь важкі рами.

Констанція сиділа біля самого вікна, схилившись над п'яльцями з вишиванням із тонкого голландського полотна. Суворі світські правила вимагали від неї бездоганної шляхетської стриманості, тому присутність у дальньому кутку кімнати старої тітки-компаньйонки була обов’язковим атрибутом її повсякдення. Дівчина намагалася зосередитися на голці, але думками все ще поверталася у вчорашній вечір.

 Перед очима досі поставав пишний світський раут у палаці графок Любомирських, на площі Ринок. Блиск тисяч свічок у кришталевих люстрах, шелест сотень шовкових суконь і різкі, урочисті звуки фанфар, під які вони з Рудницьким з'явилися вдвох, щоб привселюдно оголосити про свій намір побратися. Вона згадала, як Рудницький буквально світився від пихи, міцно тримаючи її під руку. Магнатське золото святкувало проміжну перемогу — він викупив собі право зробити цю гучну об'яву, вважаючи її своїм абсолютним тріумфом над чужинцем, хоча попереду на них ще чекав офіційний раут у воєводи, де мали відбутися самі заручини.

Але серце Констанції стискалося від іншого спогаду. Тонка маска з білого пір’я ховала її обличчя, та крізь її прорізи погляд дівчини зустрівся з поглядом Джакомо. Казанова застиг у тіні колони, не зводячи з неї палких очей. У тому німому зіткненні не було покірності нареченої — лише прихований виклик. І ця його зухвала цинічна посмішка... Гра не закінчена, вона лише змінювала правила, і дивитися на чуже свято кумиром він точно не збирався.

  Різкий рипіння паркету змусив Констанцію здригнутися й миттєво повернути на обличчя маску холодної величності. Слуга тихо доповів про візит графа Потоцького.

Потоцький увійшов невимушено, тримаючи під пахвою капелюха й скинувши важку шубу ще в передпокої. Його камзол сидів бездоганно, а на обличчі блукала та сама єхидна посмішка, яку Констанція помітила на маскараді, коли граф крутився поруч із нареченими, помітивши венеційця в натовпі. Він підійшов до її крісла і ледь торкнувся губами кінчиків її пальців, демонструючи ідеальну світську чемність:

— Моя прекрасна панно Констанціє, весь Леополіс тільки й говорить про ваші майбутні заручини з вельможним Рудницьким! Прийміть мої вітання. 

Констанція відповіла йому так само стримано й холодно, як того вимагав тон. Оцінивши ситуацію, Потоцький кинув швидкий погляд у куток кімнати. Стара тітка-компаньйонка, яка мала суворо стежити за кожним кроком нареченої, під дією камінного тепла врешті-решт зморилася, заплющила очі й міцно заснула, тихо сопучи над своїм молитовником.

Потоцький миттєво скористався цим моментом. Без жодного звуку він підступив ближче, нахилившись до самого плеча Констанції, удаючи, ніби розглядає майстерний візерунок її вишивки. Його поза залишалася абсолютно пристойною для стороннього ока, але коли він заговорив, його голос впав до ледь чутного, гарячого і отруйного напівшепоту біля самого її вуха. Його слова кололи конкретно й безжально.

  Констанція відчула, як до щік підступає палючий жар. Його шепіт став максимально тонким, набуваючи відтінку небезпечного підбурювання:

—  Він так палко шукав вашої уваги, і вчора крізь маску ви дивилися на нього зовсім не як покірна наречена Рудницького. Але довгі лютневі ночі короткі. Контракти закінчаться за тиждень, і Джакомо назавжди поїде з Леополіса. Так, золото магната зігріє ваше марнославство, але ...чи не прикро, що ви втратите свій єдиний унікальний шанс? 

Потоцький раптово відсторонився, повернувши обличчю звичайний світський вираз, і голосно, вишукано кашлянув, повертаючись на пристойну відстань до свого крісла. Стара тітка в кутку здригнулася від цього звуку і знову зашаруділа молитовником.

— Ну що ж, панно Констанціє, ваша вишивка просто бездоганна, — абсолютно спокійним світським тоном промовив граф, беручи до рук капелюха. — Передавайте мій найтепліший привіт вашому вельможному нареченому Рудницькому. Радий був бачити вас у такому чудовому гуморі після вчорашнього свята.

Він щиро посміхнувся, відкланявся і впевненим кроком вийшов із вітальні. Потоцький залишив Констанцію наодинці з її п'яльцями, але вона більше не бачила заплутаних ниток — слова графа, мов точна отрута, вже збурили в її душі справжню некеровану бурю.