Маски Леополіса

Звістка про заручини Констанції з Рудницьким наздогнала Джакомо вранці, коли він ліниво смакував гарячу каву у своїй кімнаті в «Трьох Гаках». Його слуга, витягуючи зі скрині свіжу сорочку з тонкого голландського полотна, опустив очі й заговорив тихим, майже співчутливим тоном, ніби повідомляв про чиюсь смерть. Магнатське золото перемогло. Рудницький купив собі статус офіційного нареченого найбажанішої красуні Львова.

Казанова не здригнувся. Він повільно опустив порцелянову чашку на блюдце, і на його губах з’явилася ледь помітна, цинічна посмішка. Сумувати? Страждати через те, що одна, нехай і неймовірно гонорова львівська панночка, обрала мішок із дукатами замість венеційської пристрасті? Це було б занадто великим подарунком для Потоцького та Рудницького, які, без сумніву, зараз потирали руки у своїх розкішних кабінетах, очікуючи побачити його зламаним.

— Не однією Констанцією живий цей засніжений Леополіс, — тихо кинув Джакомо до свого відображення у дзеркалі, розправляючи мереживне жало на грудях. — Золото Рудницького, можливо, зігріє її марнославство, але воно ніколи не зігріє її ліжко так, як це зробив би я. А у Львові занадто багато прекрасних панянок, які нудьгують довгими січневими ночами. Часу гаяти не можна.

Того вечора місто гуділо, наче розтривожений вулик. Львівські контракти досягли свого апогею. Перед пишним світським раутом у палаці графів Любомирських, що на площі Ринок, було оголошено грандіозний зимовий маскарад. Це була улюблена стихія Казанови — простір, де змивалися соціальні кордони, де під покровом оксамиту та шовку єдиним законом ставав закон спокуси.

Вулиці були забиті каретами, екіпажами та санями, з яких виходили пани в соболевих шубах та дами, закутані в дорогі хутра. Пахло паленим деревом, гарячим вином із корицею, що продавалося просто на лотках під ратушею, та тонкою пудрою, яка хмарою стояла у повітрі. Джакомо впевнено крокував крізь натовп. На ньому був камзол глибокого винного кольору, пальці прикрашали дорогі перстні, а на обличчі красувалася витончена венеційська маска «Баута» — біла, зловісно-приваблива, що повністю приховувала його емоції, але залишала відкритими палкі темні очі та лінію чуттєвих губ. На боку звично погойдувалася шпага з коштовним ефесом. Він прийшов сюди не просто розважитися. Він прийшов повернути собі статус головного хижака цього міста.

Зала палацу зустріла його блиском тисяч свічок у кришталевих люстрах, звуками оркестру, що налаштовував скрипки, та шелестом сотень шовкових суконь.  

  Раптом гучні фанфари розітнули простір зали, змусивши натовп розступитися: розпорядник балу урочисто оголосив про головну подію вечора — офіційні заручини графа Рудницького та Констанції. Наречені з'явилися під руку: Рудницький буквально світився від пихи, а Констанція, схована за витонченою маскою з білого пір'я, трималася з бездоганною холодною величчю. Джакомо застиг у тіні колони, не зводячи з неї очей. У цей момент Потоцький, який крутився поруч із нареченими, єхидно посміхнувся, помітивши венеційця у натовпі — магнати явно вважали цю хвилину своїм абсолютним тріумфом над чужинцем. Констанція на мить повернула голову, і крізь прорізи маски її погляд зустрівся з поглядом Казанови; у цьому німому зіткненні не було покірності нареченої, лише прихований виклик, який Джакомо прочитав миттєво. На його губах знову з’явилася та сама зухвала посмішка: гра не закінчена, вона лише змінювала правила, і дивитися на чуже свято кумиром він точно не збирався.

Джакомо розчинився у натовпі, ковзаючи поглядом по жіночих силуетах. Він помічав усе: легке тремтіння вій за прорізами масок, занадто глибокі зітхання, випадкові дотики. Венецієць увімкнув свій фірмовий арсенал. Його першою ціллю стала струнка дама в смарагдовій сукні, яка тримала в руках віяло зі страусиного пір'я. За гордовитою поставою він одразу впізнав дружину одного з місцевих коронних суддів — жінку, чия неприступність у Львові була легендою.

Джакомо підійшов зі спини, але не надто близько, залишаючи їй простір для інтриги. Його низький, оксамитовий голос із легким італійським акцентом прозвучав прямо над її вушком, змусивши даму здригнутися:
— Маска приховує ваше обличчя, мадам, але вона безсила перед грацією вашої шиї. Тільки жінка з надзвичайним розумом може так вишукано тримати віяло, ніби захищаючи світ від свого занадто палкого погляду.

Це був його головний метод: Джакомо ніколи не робив банальних компліментів жіночій зовнішності. Він завжди хвалив їхній розум, характер або грацію, змушуючи почуватися особливими. Смарагдова маска обернулася. Крізь оксамитові прорізи спалахнули зацікавлені очі. За кілька хвилин розмови, яка балансувала на межі дозволеного, її віяло вже опустилося, а пальці в шовковій рукавичці дозволили Джакомо поцілувати руку — не просто в долоню, а на два пальці вище запястка, туди, де пульсувала гаряча кров. Це був зухвалий жест, від якого суддівська дружина спалахнула рум'янцем під пудрою.

Проте серце Казанови вимагало більшої експресії. Залишивши заінтриговану аристократку згадувати його аромат, він рушив далі й раптом помітив її. У центрі зали, оточена натовпом молодих шляхтичів, стояла жінка в масці зухвалої Коломбіни. Це була Олімпія — прима італійської театральної трупи, яка нещодавно прибула до Львова. Вона не належала до шляхти, але володіла чимось значно потужнішим — абсолютною свободою та дикою, хижою сексуальністю. Її декольте було настільки сміливим, що у місцевих ксьондзів, якби вони тут були, напевно стався б грець.

Казанова підійшов без церемоній, м’яко але впевнено відтіснивши плечем якогось дрібного панича. Олімпія змірила його поглядом з ніг до голови. Оливкова шкіра, перстні, шпага — вона одразу зрозуміла, хто перед нею.
— Чула, що венеційські вовки у Львові швидко втрачають зуби через місцевих мисливців, — зухвало кинула вона, натякаючи на плітки про Констанцію.
— Вовки лише вичікують, коли на арену вийде справжня левиця, — відповів Джакомо, дивлячись їй прямо в очі, не кліпаючи. Цей тривалий немигаючий погляд завжди бентежив навіть найдосвідченіших жінок. — Актори грають на сцені, Олімпіє, але ми з тобою знаємо, що справжнє мистецтво починається тоді, коли завіса падає.