Світські новини у Львові ширилися швидше, ніж ранковий осінній туман над сонною Полтвою, просочуючись крізь щілини старих кам’яниць, заглядаючи у вікна панських резиденцій і розтікаючись отруйними струмками по задимлених трактирах. Не встиг збентежений конюх Рудницького розвернути розкішного білого арабського скакуна під пильними поглядами роззяв, як деталі цього зухвалого перформансу на ґанку вже обговорювали в кожній поважній кареті, що курсувала між площею Ринок та стриєвими алеями. Місто гуло, наче розтривожений вулик, переказуючи слова управителя про «законних дружин» із таким захватом, ніби йшлося не про світську відмову, а про падіння чергової фортеці.
Але серед цього загального театру й вереску натовпу був той, для кого ця звістка пролунала не просто як сенсація, а як ляпас по оголеному нерву. Граф Потоцький, чиє самолюбство ще болісно кровоточило після того вечора в театрі, де іноземний пройдисвіт Джакомо Казанова розтоптав його гідність за його ж власні гроші, сидів у своїй напівтемній резиденції. Слуга лише встиг донести до нього плітки з вулиці, як у голові Потоцького з дивовижною, майже болючою яскравістю склалися всі фрагменти цієї гидкої мозаїки. Раптово спала пелена з очей, і він прозрів.
Він згадав ту саму фатальну виставу в театрі, куди прийшов разом із Констанцією, пишаючись своєю участю у її світському супроводі. Тоді вона тримала його біля себе не з прихильності чи таємного захоплення — вона зумисно, холоднокровно використала його як живу декорацію, маріонетку на нитках, аби публічно подразнити і зачепити за живе іноземного гостя, хижого італійця Казанову. Ба більше, її розрахунок сягав ширше: вона прагнула продемонструвати цю виставу й вельможному графу Рудницькому, хоч той тоді й не з'явився. Вона крутила Потоцьким, як заманеться, виставляючи його на посміховисько перед усім вищим світом, а коли італієць переграв її своєю фінансовою демонстрацією, вона просто відставила Потоцького в бік, як використану рукавичку.
Але найболючіше за живого зачіпало інше. Потоцький чудово усвідомлював реальний стан своїх справ: порівняно з незліченними багатствами магната Рудницького, його власні маєтки були скромними, а кишені — не настільки глибокими, аби задовольнити безмежні апетити справжньої королеви світських амбіцій. Констанція, прорахувавши кожен свій крок із холодним цинізмом шахістки, чудово це розуміла. Порівнявши рівень графських стаєнь і мільйонних капіталів, вона без найменшого жалю відкинула збіднілого Потоцького, перекинувши свої витончені сіті на Рудницького. У Потоцького все всередині перевернулося від дикої, пекучої ненависті. Вона посміла зробити з нього посміховисько, дешеву приманку для італійця, а тепер затягує зашморг на шиї багатія виключно заради його золота.
Миттєво збагнувши, що цей фінансовий контраст є його єдиною і найпотужнішою зброєю, Потоцький вирішив діяти без зволікань. Він знав ключі до гордості Рудницького. Гучно наказавши подавати карету, він поїхав прямо до палацу графа.
За пів години Потоцький уже стрімко піднімався мармуровими сходами. Господар дому зустрів його у своєму кабінеті, нервово стискаючи в пальцях кришталевий келих із вином після принизливої історії на ґанку.
— Чудова вистава, чи не так, мій дорогий графе? — замість вітання тихо промовив Потоцький, невимушено знімаючи капелюха і плавно опускаючи його на край столу. В його голосі не було глузування, лише тонка, майже співчутлива іронія. — Увесь Львів зараз аплодує цій чарівній жінці, яка так граціозно виставила твоїх конюхів за ворота. Але я прийшов не для того, щоб смакувати чужі тріумфи. Я прийшов запропонувати тобі подивитися на виворіт цього гобелена, поки нитки остаточно не затягнулися на твоїй шиї.
Рудницький підвів важкий, налитий люттю погляд:
— Якщо ти прийшов читати мені світські моралі, Потоцький, то обрав невдалий день. Моя шпага занадто легко виникає, коли мені допікають.
— Шпага? О ні, залиш залізо для менш тонких справ, — Потоцький зробив крок ближче, і його голос перейшов на м'який, майже довірливий півшепіт, у якому, проте, виразно вгадувався отруйний розрахунок. — Подумай сам, Рудницький. Невже ти справді віриш, що сьогоднішній перформанс із білим скакуном і високими словами про «законних дружин» народився з її гордого серця? Облиш ілюзії. Ця сцена прорахована до міліметра. В театрі вона розігрувала схожу партію, де мені дісталася сумнівна роль її тіні. Вона дозволяла мені носити її веєр, дозволяла ловити кожен погляд, але я бачив, куди спрямований її справжній розрахунок. Вона чекала на тебе, мій дорогий магнате. А коли ти не з'явився, вона без жалю зробила з мене щит, аби роздратувати італійця. Вона грає нами, як фігурами, вимірюючи цінність кожного з нас місткістю наших скринь.
Потоцький зробив паузу, даючи кожному слову осісти в повітрі кабінету, а потім повільно вдарив по найживішому — по чоловічому самолюбству гордого графа:
— І тут постає найцікавіше, Рудницький. Поглянь на мене. У мене немає твоїх безмежних маєтків, немає золотих копалень, що живлять твої амбіції. Я для неї — лише збіднілий шляхтич, епізод, який вона переступила так легко, що аж заревло за поворотом. Щойно ставка сягнула твого рівня, її холодний розум відкинув мене без жодних вагань. Але послухай, що вона казала мені раніше, коли ми залишалися наочці в тіні паркових алей... Вона сміялася. Сміялася так легко й нещадно, оголюючи саму суть своєї душі. Вона відкрила мені те, від чого твій келих зараз розсиплеться на порох. Вона прямо й цинічно зізналася, дивлячись мені в очі: для неї ти — не чоловік. Не об'єкт трепету чи жіночого захоплення. Ти для неї — функція. Бездонний мішок із золотом, фамільний титул, гаманець, що здатний оплатити її європейські примхи та стерти вчорашнє приниження перед італійцем. Як чоловік, як жива людина з твоїм запалом і гонором, ти не цікавиш її ані на йоту. Вона дивиться на тебе через призму твоїх статків і бачить лише гаманець.
Кришталевий келих у руці Рудницького хруснув із такою силою, що кристали вп’ялися в шкіру, а тонкі цівки червоного вина, не відрізнені від справжньої крові, закапали на дорогий паркет. Його дихання збилося, обличчя спершу зблідло до кольору мармуру, а потім скресало від нищівного усвідомлення того, що фатальна жінка розглядала його не як богатиря його власних мрій, а як касира власних капризів.