Протистояння золота і пелюсток, або Як галицькі дукати розтоптали бідний романтизм чужоземця

  Граф Владислав Рудницький ніколи не робив нічого наполовину. Якщо він вирішував завдати удару, то цей удар мав бути нищівним, ефектним і — головне — публічним. Розраховувати лише на те, що Констанція оцінить його жест наодинці у своїй вітальні, було занадто дріб'язково для його розгорнутого марнославства. Він прагнув не просто повернути її прихильність; він прагнув абсолютної капітуляції всього міста перед своєю вседозволеністю. Весь Львів, від підсліпуватих магістратських чиновників до останнього картяра в трактирах Контрактової площі, мав усвідомити: заїжджий італійський пройдисвіт із його паперовими трояндами — лише бліда тінь на тлі справжнього галицького сонця.

І план Рудницького спрацював із витонченістю швейцарського годинникового механізму.

Гучні, різкі звуки срібних сурем, що розрізали морозне січневе повітря, змусили Констанцію відкласти кришталеву подорожню пляшечку з парфумами. Вона неквапливо, зберігаючи королівську поставу, підійшла до важких оксамитових портьєр і злегка прочинила стулку високого вікна своєї кам’яниці. Те, що вона побачила внизу, змусило її «нарцисичну чашу» наповнитися до самих країв, загрожуючи перелитися через вінця гарячим солодким нектаром абсолютної перемоги.

Вузька львівська вуличка під її брамою була вщент забита людьми. Натовп вирував, наче розбурхане море під час Контрактів. Тут були всі: заможні міщани, пани в підбитих куницями кунтушах, які щойно вийшли з засідань, світські дами, які притискали до губ мереживні хустинки від подиву, і навіть замурзані вуличні хлопчаки, що збуджено тицяли пальцями в бік процесії.

  Посеред цього світського хаосу, гордовито вигинаючи шию і б'ючи копитом об тверду бруківку, стояв сніжно-білий арабський жеребець. На його срібній попоні, що виблискувала під зимовим сонцем, золотими нитками горіло її ім'я: «Констанція». Але найбільше задоволення Констанції принесли ті самі в'ялі бутони білих троянд, які слуги графа так глузливо прив'язали до вуздечки скакуна.

Це був не просто подарунок. Це був грандіозний, шалено дорогий соціальний перформанс, розіграний Рудницьким для тисячної публіки. Граф прагнув розголосу, він жадав, щоб кожен куточок Львова шепотів про його божевільну зухвалість. Він хотів затьмарити Казанову на очах у всіх, і заради цього видовища перетворив затишну вуличку на театральну арену.

Констанція сховала тонку, переможну усмішку за віялом, спостерігаючи, як натовп під її вікнами захлинається від заздрощів та захвату. Рудницький думав, що він обіграв італійця і повернув собі статус головного хижака, що він веде свою горду гру, де він — мисливець, а вона — здобич. Але, дивлячись на розкішного коня і натовп роззяв, Констанція чудово розуміла: граф Владислав просто з блиском зіграв ту роль, яку вона сама так ретельно для нього написала. Його чоловіче его змусило його підкоритися її сценарію, і тепер увесь Львів став свідком її особистого тріумфу.

  Для Владислава це видовище під вікнами Констанції мало ще один, набагато витонченіший і жорстокіший підтекст. Це була не просто спроба вразити жінку — це був публічний акт кастрації чоловічого его Джакомо Казанови.

Граф прагнув, щоб ця новина вибухнула в обличчя італійцю, мов пороховий заряд. Між ними розгорнулася справжня війна двох нарцисичних натур, де на кону стояло звання першого альфа-самця львівського бомонду. Рудницький чудово знав про шалену популярність Казанови серед жінок; знав, як тутешні панянки мліли від одного його палкого погляду чи театрального жесту. Але граф також знав і головну слабкість свого суперника. Джакомо був бідним. Він був європейським волоцюгою, авантюристом високого польоту, який тримався на плаву лише завдяки везінню в карти та щедрості чергових коханок. У нього не було за плечима століть шляхетського роду, не було тисяч десятин галицької землі та кам'яниць, які приносили чистий золотий дохід.

І Рудницький вирішив ударити саме туди, де італієць не мав жодного захисту — по його порожньому гаманцю.

  «Квіти? Пелюстки з оранжереї?» — уїдливо думав граф, спостерігаючи подумки за тим, як плітка розлітається містом. — «Це все, на що спроможна твоя європейська слава, синьйоре Джакомо? Бідне, копійчане залицяння гастролера, який звик купувати прихильність за ціною одного обіду».

Цим білим скакуном, прикрашеним в'ялими трояндами, Рудницький наочно продемонстрував усьому Львову фінансову нікчемність Казанови. Він буквально розтоптав його романтичний жест, перетворивши розкішний букет італійця на дешеву бутафорію, придатну лише для того, щоб бовтатися на вуздечці породистого коня. Граф хотів, щоб до Казанови — де б він зараз не сидів, у залі засідань чи за картярським столом у «Трьох гаках» — дійшов цей принизливий відголосок. Щоб кожна жителька Львова, яка ще вчора зітхала за іноземним спокусником, сьогодні сміялася з його бідності.

Для Рудницького це було справою честі: показати, що справжня влада і справжній розмах належать галицькому магнату. Поки Казанова рахував вартість зрізаних бутонів, граф купував живі шедеври, навіть не дивлячись на рахунок. Це був нищівний ляпас, який назавжди мав закрити італійцю дорогу до вищої ліги львівського світського товариства, виставивши його звичайним бідним пройдисвітом, чиї максимальні ставки — це трава, що зів'яне до вечора.