Ціна задітого за живе чоловічого его

Граф Владислав Рудницький сидів у глибокому шкіряному кріслі закритого чоловічого клубу «Касино», стискаючи в пальцях кришталевий келих із бурштиновим бренді. Навколо панував звичний шлейф сигарного диму та тихих чоловічих розмов, але Владислав не чув нічого. У його вухах досі шуміли зневажливі, захоплені щебетання світських дам, які він випадково підслухав годину тому в цукерні.

«Увесь ранковий зріз білих троянд... Сам Казанова... Констанція полонила його серце...»

Кожне слово віддавалося в його голосі глухим ударом по самолюбству. Рудницький не був дурнем. Він чудово розумів природу жінок і прекрасно знав, що італійський пройдисвіт не затримається у Львові ні на день довше, ніж дозволить його гаманець чи чергова авантюра. Шлюб із Констанцією Джакомо не загрожував. Ба більше, сам Владислав теж не поспішав одружуватися — він занадто цінував свою свободу і панічно боявся відчути себе спійманою здобиччю.

Але бути затьмареним? Опинитися на другому місці в очах жінки, яку він звик вважати майже своєю? Цього його гордість витримати не могла. Жіноче обожнювання було його законною територією, і тепер туди безпардонно вдерся чужоземець із оберемком білих квітів.

   Владислав зробив крутий ковток палкого алкоголю. Очі його звузилися, а на губах з'явилася хижа, іронічно-напружена посмішка.

«Троянди? Скромний італійський романтизм?» — подумки уїдливо вимовив граф. — «Ну ні, люба Констанціє. Якщо ти хотіла влаштувати цей перформанс із чужими квітами, щоб зачепити мене, то гра почалася. Але копія ніколи не перевершить оригінал».

Його мозок запрацював гарячково. Звичайна поїздка до її дому з банальним візитом відпадала одразу — це виглядало б як капітуляція. Йому було потрібно не просто відповісти, а повністю знищити, розтоптати цей ефектний жест Казанови. Вчинити щось настільки зухвале, абсурдне і шалено дороге, щоб увесь Львів затамував подих, а білі троянди Джакомо здалися на цьому тлі жалюгідним кущем при дорозі.

Він мав обіграти італійця на його ж полі — у чистому, чистому епатажі. Граф не збирався дарувати їй серце, але він збирався повернути собі статус головного хижака.

Владислав різко поставив келих на столик, підвівся і швидким кроком попрямував до виходу з клубу. В голові вже вимальовувався безумний, абсолютно не делікатний план, який змусить Констанцію зрозуміти, хто є справжнім господарем цього міста.

  Січневий Львів вирував, задихаючись від власної розкоші, азарту та марнотратства. Львівські контракти — це грандіозне світське безумство — щороку перетворювали зазвичай стримане, затиснуте в кам'яних мурах місто на галасливий вавилон для галицької та європейської шляхти. Сюди, мов на пишний бенкет під час чуми, з'їжджалися найбагатші магнати, польські графи, німецькі купці та австрійські урядовці. Повітря контрактової площі, змішане з морозним туманом, пахло паленим порохом від салютів, гарячим вином із корицею, дорогим хутром і шаленими грошима, які тут спускалися за один оберт картярського колеса.

Тут, під шпилями ратуші, укладали договори, від яких залежали долі цілих шляхетських родів. Продавалися і купувалися розлогі маєтки, кріпаки, тисячі бочок карпатського меду та виписані з Парижа шовки. Але для графа Владислава Рудницького Контракти завжди були чимось більшим — це був гігантський подіум для демонстрації чоловічого его.

  Сьогодні він ішов повз галасливі ряди стаєнь, де торгували елітарними кіньми, і його обличчя зберігало звичну маску холодної, майже зневажливої гордості. Навколо штовхалися вельможі в підбитих соболями кунтушах, брязкаючи дорогими шаблями, але Владислав шукав дещо виняткове. Те, що зможе вилікувати його ущемлене самолюбство і заповнити ту нарцисичну порожнечу, яку в його душі так безпардонно пробила звістка про білі троянди Казанови.

І він знайшов його.

Серед десятків породистих скакунів, яких привели з османських кордонів, у закритому загоні стояв чистокровний білий жеребець арабської породи. Тварина здавалася витвором мистецтва з білого мармуру: тонка, витончена лінія шиї, гордовито піднята голова, і очі — розумні, дикі, сповнені тієї самої неприборканої грації, яку Рудницький так цінував у Констанції. Коштував цей кінь стільки, що пересічний міщанин за ці гроші міг би купити половину кам’яниці на Ринку. Це була чиста, концентрована розкіш. Ідеальна зброя для його реваншу.

— Ведіть його геть із торгу, — тихо, але так, що заперечень не приймалося, кинув Рудницький управителю стаєнь, швиргаючи на стіл важкий гаманець із золотими дукатами. — Одягніть на нього срібну попону. І ведіть до будинку панни Констанції.

Граф уїдливо посміхнувся, уявляючи, як цей живий вираз його багатства і статусу перекриє вузьку львівську вуличку під її вікнами. Квіти Казанови — це була дешева, одноразова театральна вистава, ефемерний жест авантюриста, який завтра зникне. А цей білий скакун, що битиме копитом об львівську бруківку, стане вічним нагадуванням усьому місту про те, хто тут справжній хижак. Граф не дарував Констанції шлюбного вінця, він не збирався ставати її здобиччю. Він просто показував усім, що кожна пелюстка італійця меркне перед одним лише порухом гриви його білого арабського скакуна.