Засліплюючий перформанс Казанови або Комедія для невдах

  Для пересічного чоловіка подібне публічне ігнорування стало б приводом для тихої образи або відступи. Звичайне чоловіче самолюбство просто шукало б розради в обіймах будь-якої іншої львівської красуні — благо, навколо вистачало жінок, які прихильно позирали на статного італійця. Але Джакомо Казанова не був звичайним чоловіком.

Усередині цього вишуканого, напудреного венеціанця жив грандіозний нарцис. Його его не просто потребувало любові — воно потребувало тотального беззастережного поклоніння. Жінки для нього були дзеркалами: якщо дзеркало відображало його велич, воно мало цінність; якщо ж воно залишалося байдужим або — що ще гірше — висміювало його, всередині Казанови відкривалася чорна безодня ментального болю. Він не вмів програвати. Будь-який програш для його психіки означав не просто невдачу, а знищення його як особистості.

Крижаний погляд Констанції крізь театральний лорнет не просто зачепив його — він здер із нього шкіру. І в цю саму хвилину в Джакомо прокинувся той самий небезпечний холодний азарт, який керував ним за зеленим сукном. Жінка навпроти перестала бути просто красивим об'єктом. Вона перетворилася на колоду карт у руках досвідченого шахрая. Вона стала викликом, математичним рівнянням, яке він зобов'язаний був розв'язати, щоб повернути собі владу.

«Ти думаєш, що ведеш цю гру, Констанціє, — подумав Джакомо, і його губи вигнулися в ледь помітній, хижій посмішці, від якої ставало моторошно. — Але ти лише зробила перший хід. А я ніколи не залишаю за іншими останнього слова».

Казанова не збирався страждати в кутку. Його аналітичний розум, здатний прораховувати комбінації на десять кроків уперед, миттєво почав шукати слабкі місця в її обороні. Пряме залицяння було б капітуляцією. Йому потрібна була провокація — тонка, епатажна, яка б змусила Констанцію знову втратити контроль від гніву.

Коли завіса опустилася на першу дію і в залі оголосили антракт, публіка почала повільно виходити в кулуари театру для прогулянок та пліток. Казанова підвівся. Він знав, що зараз настане його час.

   Залишивши здивованого графа Любомирського, він швидким кроком попрямував за лаштунки театру. Знайшовши директора італійської трупи, Джакомо без зайвих слів дістав важкий, набитий доверху шкіряний кошель — весь свій учорашній виграш, до останнього дуката, забраного у каштеляна Потоцького. Срібний та золотий дощ із глухим дзвоном упав на гримерний столик перед ошелешеним директором.

— Мені потрібен новий фінал вашої комедії, — тихо, але владно промовив Казанова. — Повністю змініть кінцівку. Розіграйте імпровізовану сцену, де головний герой виграє в карти у пихатого вельможі. Одягніть актора-невдаху в кунтуш і підпережіть його золотим поясом, як у Потоцьких. А головне — нехай у фіналі найкрасивіша коломбіна відмовиться від переможця і демонстративно обере цього обібраного дурня. Покажіть залу, який це абсурд і сором — обирати того, хто з тріском програв.

   Директор глянув на гору золота і хитро посміхнувся. Проти такої суми жоден закон драматургії не мав сили.

Коли почалася друга дія, Констанція сиділа у своїй ложі, ліниво обмахуючись веєром. На її губах усе ще грала переможна посмішка. Вона була впевнена, що її демонстративний флірт із молодим графом Потоцьким залишив на серці венеціанця глибоку рану. Вона чекала побачити його пригніченим.

Проте події на сцені раптом пішли не за сценарієм. Актори почали палку уїдливу імпровізацію. Перед глядачами з’явився персонаж — гладкий, безглуздий шляхтич у впізнаваному строї роду Потоцьких, який хвастає своїм багатством. Натомість спритний та витончений італійський кавалер викликає його на гру в карти і за лічені хвилини роздягає до нитки, забираючи весь його гонор разом із гаманцем. Зала почала тихо хихикати, впізнаючи у вчорашніх слухах реальну історію.

Але справжній удар Казанова підготував на фінал. За сюжетом, на сцену вийшла найвродливіша актриса. Пихатий актор у ролі «Потоцького», стоячи без гроша, почав блазенськи витанцьовувати навколо неї. І актриса, замість того щоб піти з блискучим переможцем, раптом підійшла до обібраного невдахи, обійняла його і голосно, на весь зал, промовила: «О, мій бідний, обіграний графе! Нехай ти дурний і твої кишені порожні, але я буду з тобою, бо я така ж нерозсудлива, як і ти!»

У цей момент прима-балерина вийшла на край рампи, витягнула театральний лорнет і, точно скопіювавши жест Констанції, подивилася прямо в її ложу. Актори на сцені вибухнули глумливим сміхом, буквально тицяючи пальцями у бік молодого Потоцького та його супутниці.

У залі на мить запала приголомшена тиша, яка за секунду змінилася гучним, неприхованим реготом партеру. Вся аристократія витягнула лорнети, переводячи погляди зі сцени на ложу Констанції. Це було витончене публічне приниження. Натяк був настільки прямим і жорстоким, що не зрозуміти його було неможливо.

Джакомо Казанова повільно підвівся у своїй ложі. На його обличчі сяяла бездоганна, хижа посмішка абсолютного переможця. Він не кидав грошей — він кинув їм в обличчя їхню власну нікчемність. Він купив цей театр, цей фінал і цей сміх за їхні ж власні гроші.

Молодий Потоцький сидів блідий як смерть, його щелепа зсунулася від безсилої люті, а рука мимоволі лягла на ефес шпаги, але влаштувати скандал під регіт усього Львова означало б остаточно визнати свій сором.

А Констанція? Її веєр зі свистом склався в руці. Вся її витончена гра, весь її холодний ігнор були розбиті вщент цим фінансовим та інтелектуальним цунамі. Вона зрозуміла: Казанова не просто повернув собі увагу — він виставив її дурепою перед усім вищим світом, показавши, що вона обрала невдаху. Вона хотіла розчавити його его, але натомість нарцис змусив весь Львів сміятися над її вибором. Рукавички були скинуті, і ця театральна куліса стала початком справжньої війни.