Математика пристрасті та львівські куліси

  Нічний Львів зустрів тріумфатора так, як і належало тогочасній столиці Контрактів — сумішшю пишноти та неприхованого бруду. Карета каштелянової Анни Камєнецької, запряжена четвіркою породистих коней, важко перекочувалася через глибокі вибоїни невисвітлених вулиць, засипаних сміттям та залишками ярмаркового мотлоху. Попереду й позаду екіпажу бігли гайдуки у пишних лівреях, тримаючи високо над головами палаючі факели. Копоть від смоли змішувалася з густим весняним туманом, створюючи навколо карети примарне, майже містичне сяйво.

Джакомо Казанова сидів у глибокому оксамитовому кріслі екіпажу, ліниво погойдуючись у такт руху. На його губах усе ще блукала зверхня, сита посмішка гравця, який щогодини обігрує саму долю. Коли карета нарешті зупинилася біля палацу Камєнецької, венеціанцю знадобилося всього кілька хвилин, щоб піднятися до своїх покоїв. Слуга мовчки допоміг йому зняти важкий камзол, намочений нічною вологою.

Залишившись наодинці, Джакомо підійшов до важкого дубового столу і з глухим, металевим дзвоном висипав із кошеля на сукно купу свіжих, блискучих золотих дукатів — вчорашній «дарунок» від каштеляна Потоцького. Але дивлячись на золото, він раптом спіймав себе на думці, що бачить перед очима не цифри і не блиск металу. Він бачив розлючений погляд графині Констанції та чув різкий, схожий на ляпас, звук її веєра.

«Горда львівська лялька, — подумав Джакомо, торкаючись тонкими пальцями холодної монети. — Вона звикла, що весь цей провінційний світ повзає перед нею на колінах. Що ж, тим солодшим буде її повернення». Венеціанець був абсолютно впевнений: його холодність зачепила її его настільки глибоко, що вже завтра вона сама шукатиме приводу для зустрічі, аби повернути свій ментальний контроль. З цією думкою, повною солодкого самолюбства, він заснув.

Наступний вечір мав стати кульмінацією світського тижня. На «Львівських контрактах» було заплановано театр — подія, куди з'їжджалася вся еліта Речі Посполитої. Для вистав пристосували будівлю колишнього Францисканського костелу, яку нашвидкуруч перебудували під театральну залу, проте дух аристократичного шику тут панував беззаперечно.

Казанова з'явився у театрі не сам — його супроводжував молодий граф Любомирський, який всю дорогу в кареті захоплено розпитував італійця про деталі його зухвалої втечі з венеціанської в'язниці Пьомбі. Джакомо відповідав ліниво, киваючи головою, але його погляд уже сканував простір.

Театральна зала зустріла їх важким, густим повітрям, солодким запахом гарячого воску від сотень свічок та безкінечним гомоном. Партер був забитий офіцерами та дрібною шляхтою, які стояли впритул один до одного. Справжнє ж життя вирувало нагорі, у приватних ложах, оббитих червоним та бордовим оксамитом. Тут жінки демонстрували паризькі сукні, а чоловіки — діамантові ґудзики та коштовну зброю. Сюди приходили не слухати акторів; театр був головним подіумом для інтриг, де кожен рух лорнета мав своє приховане значення.

Казанова пройшов до своєї ложі, навмисно тримаючи спину рівно. На ньому був розкішний французький каптан глибокого темно-синього кольору, гаптований сріблом, та бездоганно напудрена перука. По залі одразу прокотився шепіт. Весь Львів уже знав, як учора італійський авантюрист залишив без гроша каштеляна Потоцького. Джакомо відчував цей шепіт шкірою — це була його стихія, його абсолютне домінування. Він сів, окинув залу нудьгуючим поглядом, подумки повторюючи власну фразу про те, що красиві жінки у Львові — це рідкісний виняток. Він шукав лише одне обличчя.

І вона з'явилася. Саме тоді, коли оркестр почав налаштовувати інструменти.

У центральній, найбільш пишній ложі навпроти, виник рух. Констанція увійшла повільно, наче королева, яка приймає парад. На ній була сукня з найтоншого ліонського шовку кольору стиглої вишні, яка ідеально підкреслювала білизну її фарфорової шкіри та глибоке, сміливе декольте. У її високій зачісці виблискували діаманти, відбиваючи вогні свічок. Вона виглядала сліпуче, немов виклик усьому цьому залу. Але Казанова застиг не через її красу.

Констанція була не сама. Вона тримала під руку чоловіка, який був повною протилежністю Джакомо — молодого, високого шляхтича з магнатського роду Потоцьких, племінника того самого каштеляна, якого Казанова вчора обігрував. Молодий граф був неймовірно красивим, із витонченими манерами справжнього вихованця Версалю та впевненістю людини, перед якою схиляється вся держава.

Почалася вистава, на сцені з'явилися актори, але для Казанови світ звузився до ложі навпроти. Те, що влаштувала Констанція, було шедевром світської жорстокості. Вона повністю, абсолютно ігнорувала присутність венеціанця. Натомість уся її увага належала новому супутнику. Вона граційно схилялася до молодого графа, щось шепочучи йому майже в самі губи. Граф тихо сміявся, цілував її руку у шовковій рукавичці, а Констанція кокетливо прикривала обличчя веєром — тим самим веєром, який учора злісно ляснув у гральному залі.

У якийсь момент вона повільно підняла театральний лорнет. Її погляд ковзнув по залі й на секунду зупинився прямо на Казанові. В її очах не було й сліду вчорашнього гніву. Там панував абсолютний, крижаний тріумф і легка зневага. Вона подивилася на нього так, ніби він був брудним склом або випадковим нічим не примітним чужинцем, а потім з милою посмішкою знову повернулася до свого магната, легенько торкнувшись його плеча.

Джакомо відчув, як усередині нього все спалахнуло гарячим руйнівним гнівом. Його пальці так міцно стиснули оксамитовий бортик ложі, що побіліли суглоби. Золоті дукати, які лежали в його покоях, раптом втратили будь-яку цінність. Ця жінка щогодини обіграла його на його власному полі — полі психологічної дуелі та пристрасті. Вона не просто знайшла заміну; вона публічно, перед усім вищим світом Львова, розчавила його самолюбство, давши зрозуміти: її прихильність не купується картярськими виграшами, і вона здатна знайти іншу, значно вищу душу за лічені секунди. Італійський авантюрист уперше відчув себе не мисливцем, а дичиною, яка потрапила у витончену пастку.