Зачеплене самолюбство

   Шоу талантів закінчилося там, де починалася справжня пристрасть вісімнадцятого століття — за великим зеленим столом для гри у фараон. Львівські контракти звели сюди найбагатших магнатів, чиї кишені ломилися від золотих дукатів, а голови — від нудьги та гонору.

Казанова зайняв місце понтера. Його залучив до гри каштелян Потоцький — огрядний шляхтич у розкішному кунтуші, підперезаному золотим слуцьким поясом. Очі каштеляна горіли нездоровим блиском.
—Ну що, венеційський гостю, — гучно, на всю залу промовив Потоцький, кидаючи на стіл важкий гаманець. — Чув я, що у Варшаві ви непогано стріляєтеся через акторок. А як щодо того, щоб перевірити, чи маєте ви таку ж мужність у грі, коли ставки піднімуться до небес? Львів — це вам не бідна Венеція, тут грають по-крупному.

Джакомо ледь помітно посміхнувся, піджавши губи. Це був виклик, який він просто не міг ігнорувати. Азарт для Казанови був не просто прагненням збагатитися — це була вища форма інтелектуального домінування, математичний танець зі смертю та фортуною.
—Пане каштеляне, — тихо, але виразно відповів Казанова, сідаючи навпроти. — Гроші — це лише папір та метал, але гра... Гра — це мистецтво. І я не звик програвати аматорам.

Зала миттєво затихла. Світське товариство щільним кільцем обступило стіл. Казанова повністю перемінився. Зник той галантний кавалер, який щойно розсипався в компліментах. Його погляд став холодним, гострим і фіксованим лише на картах банкомета. Рухи рук стали точними й блискавичними, ніби він прораховував кожен порух повітря в залі. Він вираховував карти з феноменальною точністю, подвоюючи ставки після кожного виграшу. На кону вже стояли тисячі золотих — суми, за які можна було купити кілька львівських маєтків.

  Констанція спочатку спостерігала за цим із легкою зверхньою усмішкою. Вона була впевнена, що цей виступ — лише чергова частина його плану, щоб завоювати її прихильність. Вона зробила кілька кроків ближче, очікуючи, що Джакомо, за своїм звичаєм, шукатиме її погляду, закине їй якусь тонку репліку чи натяк. Вона звикла, що чоловіки кидають до її ніг цілі статки, аби лише вона посміхнулася.

Проте хвилини минали, а Казанова навіть не дивився в її бік.

—Пе Плі! Малюнок рушив! — вигукнув Джакомо, повністю занурений у гру, його голос став різким і владним. Він різко кинув на зелене сукно пачку асигнацій, навіть не помітивши, як край його мереживного рукава зачепив келих, що стояв поруч.

Констанція підійшла майже впритул до його крісла. Її шлейф торкнувся його ніг, аромат її парфумів з нотками фіалки мав би запаморочити йому голову. Вона навмисне голосно зітхнула і розкрила віяло. Але Казанова був сліпий і глухий до всього, крім колоди карт. Він дивився крізь неї, ніби вона була лише блідою тінню або однією з мармурових колон палацу. Червона дама в його руках зараз цікавила венеційця значно більше, ніж найгарніша жінка Львова.

Горду графиню заділо за живе. По її тілу пробігла хвиля обурення, а порцелянові щоки спалахнули рум'янцем від прихованого гніву. Її, Констанцію, перед усім вищим світом просто проігнорували заради шматків розмальованого картону! Її шалене самолюбство, яке ніколи не знало відмов, було глибоко поранене. Вона звикла бути центром всесвіту, а зараз її змусили почуватися зайвою на цьому святі чоловічого азарту.

Вона різко склала віяло — звук удару пластин прозвучав у тиші зали як ляпас. Констанція гордо підняла підборіддя, розвернулася і, не прощаючись, швидким кроком попрямувала до виходу із зали, даючи собі слово, що цей зухвалий венецієць ще пошкодує про свою неуважність.