Венеційська зброя під покровом львівської ночі

     Того незабутнього вечора у тінистих алеях палацового саду супутницею Казанови стала молода графиня Констанція Жевуська. Вона була втіленням галицької вишуканості: сукня з глибоким смарагдовим шовком підкреслювала її тонку талію, а плечі прикривало тонке мереживо, що ледь тремтіло від вечірнього подиху вітру. Її темне волосся було високо укладене за останньою паризькою модою, але кілька неслухняних пасом грайливо падали на білу шию. Вона тримала Джакомо під руку, і кожен її рух був сповнений тієї гордої грації, яка водночас і манила, і змушувала тримати дистанцію. У світлі перших зірок її очі здавалися темними омутами, в яких ховалася небезпечна таємниця.

    Вони повільно йшли повз мармурові статуї, і шелест її спідниці в тиші саду звучав як інтимне запрошення. Констанція раптово зупинилася біля куща квітучого жасмину, вдихнула його солодкий аромат і, не зводячи з венеційця пильного проникливого погляду, тихо промовила: «Кажуть,  що ваше серце так само легко поранити, як і вашу ліву руку. Але львівські жінки  стріляють не з пістолетів... Ми віддаємо перевагу зброї, яка не залишає шрамів на тілі, проте назавжди позбавляє спокою душу. Чи не боїтеся ви, Джакомо, що цей тиждень у нашому місті стане для вас куди небезпечнішим за будь-яку дуель?»

       Вона зробила легкий крок ближче, так що Казанова відчув ледь помітний шлейф її парфумів із нотами троянди та мускусу, і додала з ледь помітною, провокативною посмішкою: «Мій чоловік запевняє, що іноземним гостям швидко набридає провінційна тиша Галичини. Але мені здається, ви шукаєте тут зовсім не тиші. Якщо ви затримаєтеся в цьому саду після того, як згасне останнє вікно в палаці князя Чарторийського, я зможу довести вам, що Львів уміє бути вельми… гарячим».

Казанова, чиє серце затріпотіло від такого відвертого й вишуканого виклику, схилився над її рукою. Його губи торкнулися прохолодної шкіри графині трохи довше, ніж дозволяв суворий етикет, а погляд дав зрозуміти, що венеційський авантюрист готовий прийняти цю гру без жодних вагань...

     Казанова ледь помітно посміхнувся, не випускаючи її тендітної руки зі своїх пальців, і подивився графині просто в очі з тією впевненістю, яка завжди обеззброювала жінок. «Ви розкусили мене, прекрасна Констанціє, — промовив він низьким, оксамитовим голосом, від якого шкірою графині пробігли ледь помітні сироти. — Шрами на моєму тілі — це лише дрібні сувеніри, які я залишаю історії. Проте я з радістю підставлю своє серце під приціл ваших очей, адже загинути від такого погляду — це найбільша розкіш, про яку тільки може мріяти венецієць».

Він зробив пів кроку вперед, зухвало порушуючи світську дистанцію, так що мереживо на її грудях торкнулося його камзола. « Справжній авантюрист ніколи не боїться вогню — він прагне згоріти в ньому. Тому не сумнівайтеся: коли згасне останнє вікно в палаці князя Чарторийського, я буду тут, біля цього самого жасмину, щоб перевірити, наскільки гарячим є ваше місто. І повернення моєї зброї до цієї ночі залежатиме виключно від вашої милості».

      Констанція на мить затамувала подих від такої сміливості, але не відсахнулася, а лише грайливо вдарила його своїм шовковим віялом по плечу, тихо засміявшись. Цей жест став мовчазною згодою на таємну гру, яка мала розпочатися під покровом львівської ночі...