Варшава і Львів

      У березні 1766 року над засніженою Варшавою кружляли не лише холодні вітри, а й палкі пристрасті, які невдовзі змінили долю Джакомо Казанови. Того вечора за лаштунками театру спалахнула раптова суперечка з графом Франциском Ксаверієм Браницьким через чарівну італійську актрису Терезу Касачі. Граф дозволив собі зухвалість, назвавши Казанову боягузом, на що той відповів із притаманною йому венеційською гордістю, що його пістолет здатен утихомирити навіть найсміливішого польського шляхтича.

      Виклик було кинуто, і честь вимагала негайного задоволення. Наступного ранку карети доставили суперників за місто, у тихе село Воля, де біла ковдра снігу стала свідком їхньої фатальної зустрічі. Браницький шляхетно запропонував італійцеві на вибір один із двох своїх пістолетів, запевняючи у чудовій якості зброї. Казанова скинув важку шубу і, дивлячись графові у вічі, промовив: " я випробую її на вашій  голові". 

    Ці слова змусили Браницького збліднути, він скинув капелюх і оголив груди, закликаючи до пострілу. Вони розійшлися, повернулися за сигналом і вистрілили одночасно. Тієї ж миті сильний удар пронизав ліву руку Джакомо — куля наскрізь пробила кисть, залишаючи гарячий слід на снігу. Проте погляд венеційця упав на графа, який уже схилявся до землі, тримаючись за живіт і стікаючи кров'ю.

     Оточення графа з оголеними шаблями кинулося до Джакомо, прагнучи помсти за свого пана, але сам поранений Браницький виявив неймовірну великодушність. З останніх сил він зупинив своїх людей, вигукнувши, що поєдинок був чесним, і наказав Казанові тікати, аби уникнути суворої кари закону. Він навіть передав йому свій гаманець, щоб полегшити порятунок. Стікаючи кров'ю, без зброї та верхнього одягу, мандрівник блукав засніженою дорогою, аж поки не зустрів випадкового селянина, який за один дукат погодився таємно повернути його до Варшави.

    У столиці лікарі наполегливо радили Джакомо ампутувати зранену руку, лякаючи гангреною, проте він категорично відмовився від такої долі і завдяки  медикам та власній волі зумів зберегти кисть.

     Коли ж пристрасті вляглися, а король Станіслав Август дарував авантюристу помилування, Казанова вирішив залишити галасливу Варшаву з її інтригами та плітками, щоб знайти спокій і залікувати душевні й тілесні рани у мальовничій Галичині.

     Наприкінці весни його прихистком став величний Львів. 

      Місто Лева зустріло венеційця з винятковою гостинністю, і цей тиждень перетворився для нього на безкінечне свято вишуканості та шляхетних манер.

        Наприкінці весни 1766 року величний Львів зустрів всесвітньо відомого венеційського кавалера Джакомо Казанову особливим, ледь відчутним ароматом квітучих садів та шляхетною прохолодою своїх кам’яниць. Після кривавої варшавської дуелі, яка ледве не коштувала йому життя, це місто мало стати для нього тихим прихистком, проте перетворилося на справжній тріумф світського блиску. 

      Місто Лева відкрило перед вишуканим мандрівником свої найрозкішніші салони, де кожен вечір нагадував витончену театральну п'єсу. Його приїзд став головною сенсацією сезону, а чутки про його сміливість та неймовірні пригоди випереджали його особисту появу. 

      Головною подією цього львівського тижня став візит до палацу самого воєводи Руського, князя Августа Олександра Чарторийського. Могутній магнат особисто відчинив двері своєї резиденції для іноземного гостя, виявляючи найвищу ступінь поваги. Проходячи крізь анфіладу залів, прикрашених важкими гобеленами, кришталевими люстрами та мармуровими статуями, Казанова опинився у самому серці галицької аристократії. Світло тисяч свічок відбивалося у високих дзеркалах, а тиха мелодія клавесину створювала атмосферу піднесеної романтики та таємничості. Кожен рух, кожен уклони та посмішка в цьому палаці були сповнені невимушеного шику, який заворожував італійця з перших секунд.

     На витончених обідах та вечірніх прийомах, де столи ломилися від рідкісних вин і заморських делікатесів, Джакомо був у центрі загальної уваги. Проте найбільше серце палкого венеційця тріпотіло не від розкоші інтер'єрів, а від присутності місцевих дам. 

       Галицькі графині та княгині, що збиралися у салонах, вразили його своєю особливою, гордою вродою, гострим розумом і неймовірним шармом. Вони ховали свої зацікавлені погляди за шовковими віялами, перешіптувалися і з видимим захватом слухали кожне слово Казанови про його мандри Європою. В їхніх манерах поєднувалася європейська освіченість із якоюсь особливою пристрасною грацією, перед якою не могла встояти жодна жінка.