Заземлення

День був похмурий, дощ моросив, і болота на вулиці було вдосталь. Ненароком навіть білі шкарпетки заляпала — ну хто вдягає в таку погоду білі шкарпетки? Коли верталася під вечір додому, машина облила — мабуть, це було вперше за все життя.

«Так вони поспішають», — подумала собі, тому і не звернули уваги, нічого страшного, буває.

Прийшовши додому, запхала заморожені продукти в морозилку, а вона взяла і потекла — довелося мити. Так-так, холодильник теж доведеться знову ремонтувати, треба буде подзвонити дядьку Мар'яну: він кран полагодив, може, і в холодильнику розбирається.

І ось нарешті теплий чай з лимоном, бутерброд, на якому були тільки помідори — забула купити нарізку. Але і так смакувало! Загадалися дитячі роки, коли турботи не обтяжували так життя, коли на дощі бігала, в калюжі сама стрибала. Коли перші помідори — оті ще не дуже стиглі — тобі віддавали, а ти їх сіллю і на хліб — делікатес!

Шкода, що цю мить довелося так швидко перервати, адже речі ще прати — за увесь час так багато назбиралося, а втома після роботи просто не давали дійти до них. На щастя, хоч машинка добре працює. О, а посуд також уже час помити! Було б добре купити посудомийну машину, але це тільки мрії: коштів вистачало тільки на житло і щоб поїсти. Отак гаруєш зранку до ночі, як кінь, а в результаті спускаєш усе на базову гігієну і потреби. А щоб якось себе ощасливити якоюсь покупкою? Так ні, ось тільки шкарпетками білими скоро ощасливлю, бо ці вже зіпсувалися.

Під вечір сота повітряна тривога. Лежиш і дивишся в стелю, слух працює на повній потужності, ти не знаєш, буде сьогодні щось тут чи ні, так і засинаєш, запам'ятовуючи на стелі візерунки неонового неба, яке сама колись намалювала.

— Зона турбулентності, пристебніть паски! Пік-пік. 

— Турбулентність? Йой, я не хочу вмирати! — крикнула жінка. 

Так, стоп, це вже сон, чи що? Так трясе, а очі чому не розплющуються? Куди я лечу? Це рай? Можливо, ракета прилетіла, чи що? 

— Що тут відбувається? — скрикнула вголос і, як з води, вирнулася.

Перед очима пронісся літак, він явно був несправний, здавалося ніби ми падаємо. А ще навколо пасажири... Але це не люди — ну, тобто, є люди, але там свинка в капелюсі сидить, вона вдягнена як мадмуазель, а там взагалі якесь чудовисько спокійно їсть курячу ніжку, а біля нього сидить курка в подобі людини і важко дихає. Бачати цю картину це такий абсурд ситуації!

— Пане, перепрошую, ви часом не поясните, де ми? — промовила до пана в смокінгу й капелюсі, що сидів поряд і спокійно читав газету. 

— Нічого такого, схоже, що ми падаємо. 

— Падаємо? 

— Саме так. 

— А куди ми взагалі летіли? Що це за літак? — він вирячився так дивно, ніби запитала якусь дурницю. 

— Вам точно добре, пані? 

— Так! То куди ми летіли, врешті? 

— Куди-куди? У країну снів! 

— А що я тут роблю?

 — Отакої! Ви, перепрошую, не знаєте, в якому сні будете грати? 

— Грати? 

— Ну так, ви ж кастинг проходили.

 — Та ви знущаєтесь, певно. Я ж не вживаю, так що це таке? 

— Ну й ну, вперше таке бачу, — сказав чоловік та відвернувся, як від прокаженої.

З кабінки пілотів вийшла жіночка: 

— Народ, прошу підготуватися до посадки!

В цей час свиня зарохкала, курка закодкудахкала, чудовисько теж невдоволено пробубоніло. 

— Так-так, прошу, за незручності ми відшкодуємо всі збитки. Наразі літак знаходиться у несправному стані, тож дехто опиниться сьогодні без снів.

Знову всі забунтували. 

— Годі-годі вам, ми й справді дуже перепрошуємо за незручності! 

— Вибачте, — вимовила, — чи не скажете ви, куди ми прилетимо врешті?

Всі повернули свої голови, помітивши тут звичайну людину — це, мабуть, рідко трапляється. 

— Пані у яскраво-жовтій кофтині з качечками, — пролунав смішок у голосі, — ми приземлимося десь у країні нездійснених мрій. 

— О ні, тільки не туди! — пролунало в натовпі.

 — Не хвилюйтеся, ми одразу запишемо вас всіх на новий рейс, і ви зможете отримати направлення на інший сон. 

— Ну хоч щось добре, — сказав чоловік поряд.

Коли літак почав сідати, на горизонті відкрилося палаюче нічне місто з голограмами. Воно було схоже на розмальовку, так ніби це якесь картонне містечко.

Коли вийшла з літака, нас відправили в залу очікування. Помаленьку кожного чоловічка викликали, врешті залишилася в кімнаті одна. Чекала довго, аж до ночі, тоді мимо очей пронеслася жіночка — така маленька на зріст, вона мила підлогу. 

— Ой, дитино, налякала! Ти чого тут сидиш, га?

 — Я чекаю.

 — Уже всі рейси закриті. За тебе, мабуть, забули... Ех, казала їм оновити базу, та хіба вони слухають? Кожен рік люди губляться. 

— Так що мені робити? Я додому хочу! 

— Додому? Це що таке?