Жовтий шарф і червоні черевики

Якось в одному містечку все було сіре-сіре. Навіть дерева, хоч і не можуть мати такого відтінку, здавалося, були такі ж бетонні й неживі, як і все інше.

​До міста приїхала родина. Вони шукали спокійне місце на землі — без катастроф і паніки. Мабуть, тому й опинилися тут, адже життя у цьому містечку мало саме такий відтінок.

​У цієї сім'ї було кольорове авто червоного кольору. На другий день сусід попросив його перефарбувати, адже воно дуже «ріже очі». Батько поїхав наступного дня й виконав прохання. Мама любила носити яскраві сукні в горошок зелених кольорів. На роботі їй видали форму сірого кольору й попрохали так і приходити — мама перестала носити сукні.

​Дівчинка ж пішла до школи й надягла свій улюблений жовтий шарф, який від вітру мав би коливатися в різні боки, але вітру тут не було. Всі в коридорах тихо ахали: «О боже, що це вона одягнула?!» На уроках вчителька принципово не дивилася на неї, а однокласники шепотілися. За спиною сиділо дві дівчинки, вони час від часу пускали смішок; коли дівчина оберталася, вони різко затихали, а потім знову починали сміятися, коли вона не бачила.

​Врешті одного дня її покликали до кабінету директора. Він попрохав її дотримуватися шкільної форми.

— Але ж і форми немає, — мовила дівчинка.

— Ну знаєш, ти ж бачиш... Якби ж то... Ти привертаєш забагато уваги цим своїм занадто екстравагантним шарфом. У минулому навчальному закладі ти теж носила все таке яскраве?

— У минулій школі я вдягала все різнокольорове, включно з цим шарфом. Зараз же я намагаюся підлаштуватися під це місце і залишила тільки його. Він мені дорогий.

— Що ж, давай компроміс. Я маю сюрприз.

​Дівчинка була здивована. Директор нахилився до шафки й витяг звідти сірий шарф з емблемою школи:

— Ось, тримай подарунок. Він набагато більше підійде тобі.

— Щиро дякую за подарунок, але, мабуть, я відмовлюся.

— Негарно так з твого боку. Мені здається, що ти створюєш між нами всіма якусь стіну.

— Вибачте, але мені подобається мій колір. Чому я не можу його носити? Я ж нікому не шкоджу цим.

— Дівчинко, мені здається, ти мене не зрозуміла. Тут є свої порядки, яких всі мають дотримуватися. Ти відбиваєш суспільство своєю поведінкою. Ну що з тобою говорити... Думаю, ти й сама все скоро зрозумієш.

— Що я маю зрозуміти?

— Ну дивись: ось ти хочеш, щоб з тобою дітки спілкувалися, правильно? Ти хочеш мати навколо себе хороших людей — то поміняй трохи себе.

— Мені зняти шарф, щоб зі мною почали спілкуватися? Знаєте, думаю, що мені не варто добиватися чиєїсь любові до себе. Якщо це мої люди, вони будуть зі мною навіть тоді, коли я носитиму кольорові кросівки нестандартних форм чи резинки блакитного кольору.

— Схоже, ми не знайдемо з тобою діалогу. Вільна, можеш іти.

​Дівчинка вийшла з кабінету вкрай обурена. Хіба міг один шарф спричинити стільки бурі? А може, вній дійсно проблема? Може, зробити так, як сказав директор? Може, він має рацію? Може, вона дійсно відлякує своєю поведінкою людей?

​Наступного дня дівчинка дивилася на той жовтий шарф багато годин — так, ніби існує тільки він і світ. Вона вагалася, чи вдягати його до школи, чи ні. І врешті лишила на комоді.

​— Дейзі, де твій шарфик? — запитала мама.

— Я... я його забруднила, потім одягну.

— Ну як знаєш. Дивно, ти його завжди носила.

— А сьогодні так вийшло.

​Дівчинка все частіше стала дотримуватися норм. Вона забула про шарф, і, щоб не спокушати себе, сховала його в коробку під ліжком, час від часу дістаючи й дивлячись на те, що нагадувало про неї минулу. На навчанні з нею почали спілкуватися діти. Шкода тільки, що це спілкування було дивним: вони просили допомагати з навчанням, купувати їм обіди... Здавалося, що її використовують — хоча ні , це точно було використання.

​Зима в містечку була особливо чорною, вона не нагадувала колишнє тепло. Ніяких новорічних прикрас на вулицях і вдома. Всі злі й не налаштовані зустрічати Різдво. Мабуть, цього року вони вперше пропустять його.

​З дня переїзду здавалося, що якось усе змінилося. Життя стало буденним, але й тривожним, страшним, депресивним. Дорослі сваряться, дорослі втомлені, діти в школі цькують один одного поза спиною, викладачі вимагають точності — вони мають бути слухняними, тихими. Вона помічала, що улюбленцями ставали ті, хто найбільше підлизувався, і в той же час це були ті самі люди, які цькували інших у найжорстокіших проявах.

​Одного дня в школі вона побачила дівчинку з  червоними лакованими черевиками. Вона захоплено підбігла до неї й почала розпитувати.

— Ми переїхали сюди жити тиждень тому. Кажуть, спокійне місце, але я очікувала, що воно буде не таким... Як сказати... Не таким...

— Сірим, — мовила Дейзі.

​Всі навкруги охнули й почали перешіптуватися.

— Так, сірим, — тихіше повторила дівчинка.

 — До речі, мене звати Дейзі.

— А мене — Попі.

​Дейзі почала спілкуватися з Попі. Виявляється, директор теж уже запросив її до кабінету й вичитав за ті черевики, але все ж вона вирішила носити їх далі. Тоді Дейзі наважилася дістати свій жовтий шарф, що вже запилився.

​Вона невпевнено прийшла до школи, відчуваючи ці єхидні погляди знову — вони обпікали шкіру до кісток. Але на горизонті з'явилася радісна й здивована подруга, яка з усмішкою підбігла до неї:

— О-о-о, нічого собі! Це той самий шарф?

— Так... — невпевнено сказала Дейзі.

— Він неймовірний! Тобі личить цей колір!

— Справді?

— Так, він нагадує сонце, якого тут так не вистачає.

— Справді сонце, кажеш... Я коли його купувала, теж так подумала.

​Дівчата посміялися. Хоч вони й стали «ненормальними» для інших, неправильними, недружніми через свої кольори, їм було байдуже, адже вони були одна в одної. У сірому місті вони красили все собою. Потім, збунтувавшись, вони вирушили далі, покинувши людям їхній звичайний плин.

​— Знаєш, може, нам давно треба було це зробити? Ось так поїхати... Вони звикли до свого, а ми ніби зламали їхню гармонію.