Рожеві цукерки

Коли батьки почали сваритися, я почувалася беззахисною. Здавалося, що в один із днів вони просто розійдуться і мені доведеться обирати, з ким я буду. Ось так — взяти і розірватися.

На Новий рік, коли вони вкотре сварилися, я подумала, що, мабуть, ми так востаннє святкуємо разом. Залишаючись одна за столом, я вмощувала все, що бачила, щоб не плакати. Іноді саме їжа заглушувала всі почуття: ти їси, заїдаєш, куштуєш.

Потім прозвучали дзвони, ну, привітання, як зазвичай годиться, як і має бути. Там говорив президент. Я ще була мала, не розуміла, про що він говорить, але тоді, у звуки дзвонів, я загадала, щоб мої батьки більше ніколи не сварилися.

Моє бажання збулося. Знаєте чому? Санта — ну, тепер він для мене Санта, а не Дід Мороз — подарував мені під подушку рожеві цукерки в мішечку. Там була бумажка, і на ній написано, що ці цукерки треба давати батькам, коли вони сваряться, і все буде добре.

Я ж не маленька дитина, щоб вірити у це, хвхвххвхв, тому поклала їх у шафку.

Та коли сталася чергова сварка — це було 23 лютого увечері, — тоді тато почав збирати валізи і сказав, що завтра поїде. І той вечір я дістала дві цукерки та дала їх їм на ніч.

Цукерки подіяли, бо вже на світанку я почула, як вони ходять по квартирі, і поглянула в щілину дверей. Тато обіймав маму. Вона плакала. Думаю, плакала вона від радості, що вони нарешті помирилися.

Я тихенько пішла в ліжко і зробила вигляд, що сплю, хвхвххвхв. Через декілька хвилин вони зайшли до мене в кімнату і почали будити. Сказали, що нам треба їхати.

На запитання «Куди?» вони сказали мені, що це буде наша нова подорож.

Я настільки зраділа! Ці цукерки були дійсно дієвими, чи не так? В будь-якому разі мої батьки були разом.

Коли ми їхали, я була дуже щаслива. Перша подорож за довгий час. Я щосили видивлялася у вікна, щоб назавжди запам'ятати ці пейзажі. Хто ж знає, коли ми ще зможемо поїхати у таку подорож.

Мама з татом цілу дорогу мовчали, лише завзято переписувалися з кимось. Вони були схвильовані, як і я.

— А якщо нас не пропустять? — питала мама хрипким голосом.

— Пропустять.

— А якщо все ж...

— Пропустять.

— А я чула, що... Інну...

— Пропустять, кажу! — почав кричати тато.

І тут зрозуміла, що цукерки перестали діяти. Вони знову сваряться.

На щастя, я мала ще декілька. Думала приберегти їх на потім, але що, якщо зараз вони вирішать їхати назад і тато дійсно поїде від нас, як і казав?

Тому я дістала цукерки і дала їм.

— Дякую, донечко.

— Будь ласка, хвххххв.

Мама з'їла цукерку і розмотала татові. Він ніби пом'якшав одразу — були помітні зміни.

— Дякую, люба. Вибач, що накричав. Просто ти сама знаєш...

— Знаю, — поклала вона йому руку на плече.

Вона завжди так робила. Любила потирати плечі. Це, мабуть, було те, що я б назавжди запам'ятала.

Через деякий час ми почули дивні вибухи. Машина підстрибнула, і я так злякалася.

— Мамо, що це таке?

— Це салюти.

— Салюти?

— Так-так, салюти. Мабуть, хтось ще досі святкує Новий рік, — нервово засміялася вона.

— Я люблю салюти, хвххххвхв.

Далі ми знову їхали мовчки. Чомусь мені гадалося, що якщо це подорож, то в машині мають звучати якісь пісні, і всі співають, і сонечко світить. Але зараз це було якось все похмуро.

Коли ми наближалися до посту, як сказав тато, думаю, це була митниця. Тітка розповідала, що далі йде інша країна. Я й не знала, що вона так близько.

— Доню, — звернулася до мене мама, — сиди тихенько і нічого не кажи, добре?

— Добре.

Звісно, я розуміла, що зараз будуть дуже серйозні дорослі справи, в які я не маю втручатися.

До машини підійшов дядько зі зброєю.

— Дакумєнти ваши, — сказав він російською.

І я тому геть не дивувалася. Чомусь багато українців розмовляли нею тоді. У мене це не викликало подиву.

Вони глянули і сказали татові пройти з ними, а маму потім теж забрали. Вони заглянули всередину і сказали:

— Это ваш ребёнок? Или там что-то...

Я не розібрала.Ніби як перевозите...

Мама кивнула. Вона попросила, щоб я з нею пішла, але вони відмовили.

Їх не було дуже довго — хвилин, мабуть, двадцять. У машині стало помітно холодніше.

Я почала вже хвилюватися, та, на щастя, прийшла мама.

Я закричала від радості, але мама щасливою не виглядала. Вона була біла, як сніг. Чомусь саме вона сіла за кермо.

І коли дядько дав знак, мама поїхала.

Мама вкрай рідко сідала за кермо. Тато завжди возив нас. Він ніколи не дозволяв нам ходити, коли купили машину.

— Мамо, а тато?

— Тато пізніше приїде, — мама сказала таким спокійним голосом, що мені стало легше.

— А чому пізніше?

— Ну, бо він там ще домовляється.

— Про що домовляється?

— Домовляється.

— Про що, мам?

Мама важко видихнула.

— Про щось домовляється.

Далі я не запитувала. Мама виглядала втомленою. Я не хотіла її турбувати, просто повірила.

Думаю, у нього виникли проблеми з документами, тому він не міг поїхати в цю країну. Мама просто не хоче мене лякати. Але я ж уже доросла, чи не так?

По дорозі ми чули ще багато салютів. Їх було безліч, і ні одного я не побачила. Ну так, я ж у машині, що я можу там побачити в небі?

Ми доїхали до якогось готелю. Провалилися там у сон. Я так швидко вимкнулася, що геть і не помітила, що ніч пройшла.

Мама, здається, не спала. У неї був ще більш втомлений вигляд.

По дорозі ми багато направлялися і я помітила, що багато-багато людей їдуть відпочивати. Не тільки ми. Лише за кордон я уявляла по-іншому. Він виглядав точнісінько, як і наш дім.

Доки ми їхали, я так скучила за татом, що попросила у мами подзвонити йому, щоб поговорити. Я так робила, коли тато їхав у відрядження.

Мама сказала, що телефон сідає і не вийде. Я погодилася, хоч якби не хотіла цього.

Уже в темряві ми приїхали до бабусі, і тільки тоді я зрозуміла, що ми не за кордоном.