Іказ

Світло, яким можна гратися

Коли навкруги повисла гнітюча тиша і лише гарь у повітрі давала зрозуміти, що вона жива.Бо вже, здається, років сто нічого не бачила, тут крізь балки, що впали на тіло двадцятидвохрічної дівчини, проглядалося світло.

Шкода, що вона не може взяти його в долоньку і погратися, як колись у дитинстві робила. Зараз рука була намертво прибита до землі в руїнах колись коханого дому.

Колись тато казав рахувати до десяти, аби зняти тривогу, бо вона часто нападала в школі для особливих дітей. Тривога, через яку руки тряслися, і зараз прокрадалася в перелякане тіло.

Тому рахуй до десяти.

Коли настане десять — усе скінчиться.

1.
Хтось ходить там по вулиці. Думаю, це не наші.

2.
Вони кричать і сміються. Точно не наші.

3.
Вони стріляють.

4.
Лазять по залишках будинку, щось шукають. Що ще можна вкрасти?

5.
Цікаво, в них є діти?

6.
Вони навмисне зруйнували будинок.

7.
Так, навмисне зруйнували. Сказали, що можна було спочатку зайти в хату і забрати скарби.

8.
Гралися, вистрілили раніше. Тепер сваряться.

9.
Цікаво, вони підозрюють, що тут хтось є?

10.
Вони йдуть.

Техніка тата справді дієва. Тривога потихеньку розчинилася, і залишилося заніміле тіло, пил, від якого лоскоче, гарь, від якої легені ледь працюють, і клубок світла, що вже хоче тікати, поступаючись ночі.

Мабуть, добре, що я нічого не бачу. Було б боляче дивитися на те, як мій дім рухнув. Було б боляче дивитися на своє явно скалічене тіло. Зараз воно ще відчувається живим, та невідомо, чи все на місці.

Було б боляче дивитися в небо і бачити там тих, кого вже ніколи не буде поруч.

Було б боляче загадувати бажання на падаючі зірки і знати, що жодне з них не збулося.

Еххх... Вкрай складна ситуація. Хоча до цього вона точно не була кращою.

- Чого ж ти не поїхала, коли пропонували?Ну чому? Справді, я ж сподівалася, що тато вернеться після довгих років зникнення....Не плач. Ти обіцяла не плакати.Завтра зранку тато обов'язково прийде і врятує тебе, витягне з завалів і скаже, що...

А що він скаже?

Так довго чекати і не придумати кінцівку для цього сюжету — вкрай наївно. Дуже наївно.

Коли сили почали покидати тіло, а мозок накрила пелена, вона почала засинати.

Так, мабуть, це сон. Треба просто перебути.

- Не спи.

Каже їй знайомий голос.

- Не сплю, — відповідає вона і знову провалюється в пелену.

- Кажу, не спи.

- Чого не можна?

- Бо не можна.

- Добре. Не сплю.

Знову і знову пелена. І знову голос.

- Тату, мені ще довго тут лежати?

- Недовго. Просто не спи.

- Але якщо я спатиму, то мої сили повернуться.

- Ні, покинуть. Тому не спи.

- Тату, власне, хотіла запитати: де ти є? Можна я, коли виберуся звідси, доторкнуся до твоїх очей, як це колись робила?

- Можна. Можна, тільки не спи.

- Не сплю.

- Де твоя іграшка?

- Іграшка? Ти про що? Я ж уже не маленька.

- Іграшка. Золота рибка.

- Тату, ти верзеш дурниці, — засміялася дівчина. — Яка ще золота рибка?

Навколо повисла тиша. Було чути, як балки ще досі не можуть лягти одна на одну і змагаються, хто кого. Було чути, як жуки бігають по землі, і нічого більше.

-Тату, ти ще тут?Тату...Я зараз засну.

-Не спи.

-Чому ти мовчав? Я боюся.

-Давай у гру зіграємо.

-Яку?

-Доки не побачиш світло, яким можна гратися, називай мені, що ти любиш.

-Така дивна гра.

-А ти спробуй.

-Ну добре.Я так багато всього насправді люблю.

Люблю дощ, але тоді, коли в теплому ліжку.

Люблю, коли ніхто не звертає уваги на мої очі, коли поводяться зі мною, як з усіма, і не ніяковіють.

Люблю, коли достигає полуниця і пахне на увесь город. Перша, свіжа, ще зелена де-не-де, а руки всі брудні й липкі.

Люблю жовтий колір. Я, звісно, його не бачила, але мені казали, що він красивий. І мама його теж, казали, любила.

Люблю чай — чорний, з лимоном, запашний, солодкий, щоб аж у попі все злипалося, як ти мені казав раніше.

Люблю різні діалекти української мови. Вони такі кумедні деінде.

Мабуть, я хотіла бути лінгвістом.

Пам'ятаю, як у звичайній першій школі зробила лінгвістичну характеристику України. Тоді я отримала свою першу заслужену нагороду. Я так пишалася цим.

Знаєш, тату, люблю, коли ти мені кажеш, що я дуже красива. Хоча я поняття не маю, як виглядаю, та я тобі вірю.

Ще мені подобається, коли... Коли...

Тату...

- Продовжуй. Світло ще не з'явилося.

- Тату, я понад усе люблю тебе. Ти в мене такий сильний, з характером. Пам'ятаєш, скільки ми всього пережили разом? Коли мені сказали, що я зможу бачити, ти схопився за це. І хоч нічого не вийшло, ти все одно казав, що ми продовжимо далі.

Дякую, що вірив у мене.

Дякую, що, коли мені сказали, що я навряд чи навчусь грати на фортепіано, ти сказав, що вона буде грати, і приділяв так багато часу цьому.

І я ж таки заграла! Хвхвххвхв! У нас вийшло, тату.

Татусю...

Чи ти мене чуєш?

Так?

Ніхто не відповідав. Лише вогник почав угорі з'являтися.

Це те світло, яким можна гратися рукою.

- Татусь, бачиш, я виграла. Що далі?

Знову тиша.

І тривога.

Тривога починає повертатися, навмисне, щоб ослабити душу. Тіло вже саме здалося.