Всього ж ніч пройшла

Я вперше за довгий час приїздила у цей двір, у це село. Калітка свистить, як цвіркун у полі, старенька вже того так. Батьківський двір уже ніколи не буде колишнім. Двір, що колись був насаджений каштанами, дикими трояндами, які так любила мама, і бузком, який подарував їй колись тато, заріс бур'яном аж по саму шию; ген можна й попектися об ту кропиву. Сусідів немає, в них теж таке саме, і ніхто тебе більше в селі не впізнає, попри те, що прожила тут все дитинство ти тут незнайомка. На мить зупиняюся посеред бетонної доріжки; на ній залишилися сліди від котика Рижика, а ще у дворі стоїть будка, де колись була Лайка, кури, які вічно зачіпали її, і тих немає, й ще обора для кіз, яких розводили в сім'ї ще змалечку. Молоко їхнє було мені таким смачним. Ой, як сумно! Помічаю літню кухню, геть утратила свою звичну подобу. Ключі, певно, на тому самому місці, де й були, так і є; їх ніхто так і не забрав. Зі скрипом відкриваю обшарпані двері і поринаю у спогади: все так, як було раніше, ніби от-от мені запропонують миску з варениками або кутею. Стіл посередині накритий білою поцяткованою плямами скатеркою. Піч, що ще досі не втратила своїх розписів, це бабуся Марічка ще малювала; рушники, запилені тарілки в миснику, долівка геть закам'яніла. Я на мить присідаю на той табурет, що ще досі хитається, як колись. В мене так пече в душі, досі, ніби маленька дитина, чекаю, поки з печі мама вийме свіжо спечений хліб. Я відломлю потай хрустку частинку, а мама скаже: «Не запихайся їж на здоров'я, я ще спечу». Тато зайде з брудними руками від тяжкої роботи, і мама скаже йому йти їх мити, а тоді насипе миску борщу, до нього наріже сала так, як тато любить, більшими шматками, і тато поцілує мене в лоб, проходячи повз. Так щось там розібрало мене, ще так багато всього потрібно оглянути, а я тут засіла. Знаєте, довго стояла біля порогу, не знала, як  увійти, коли так довго не навідувалася, а потім і геть не було до кого. Мені ніби соромно стало, але з тяжким скреготом таки відмикаю двері; вони вдаряться об стінку і піднімуть великий шар пилюки на підлозі. Так її багатенько тут. Потихеньку проходжуся по будинку, і тут теж так само все лишилося: звично покладені окуляри, намисто у тумбі, запах ліків, який був тут останнім, запахом. І картини — це мої; коли вступала на художній, то просила їх скласти на горище, щоб не займали місце, а батьки вивішували їх по всій хаті і хвалились всім, яка в них талановита дочка. Мене тільки ощасливлює те, що я виправдала їхні очікування і ніколи не втрачала віру в свої сили — це все завдяки їм - людям , які готові були віддати останню копійку заради мого навчання. Помічаю на одній з картин маму, яка усміхається, замішуючи нову порцію тіста на хліб; тоді це була моя екзаменаційна робота. На шухлядах лежать книги. Це книги бабусі, батьки їх дуже цінували і берегли. Колись сказали, що бабуся працювала в бібліотеці, і тоді люди приходили і брали в неї книги, а коли бібліотеку закрили, треба було книги здати, а багато хто не повернув. Тож дідусь мусив продати кабанця і віддати гроші, але з часом люди таки почали повертати книги, навіть через довгі роки, так вони і залишилися тут. Як я це все ще пам'ятаю, стільки часу пройшло, а мені все одно ці історії в голові, як нові, сидять. О, я згадала про дещо важливе, чого я сюди приїхала: відчинивши стару шафу, бачу багато театральних костюмів моєї мами. Вона любила виступати на сцені, ось в цьому грала Наталку Полтавку, а в цьому Вівдю. Ой, як же вона палала тим мистецтвом! Батько завжди казав, що йому заздрили, бо таку файну дружину мав з характером. Я так би хотіла побачити гру мами, купила б їй найбільший у світі букет, щоб всі заздрили. Так чого це я розкисла? Дістаю з шафи те, по що приїхала, а саме вишиванку — старовинну сімейну. Вона і голодомор, і репресії, і стільки всього пережила, щоб зараз я її нарешті звідси дістала. Моя донечка на випуск вдягне саме її. Так, можливо, старомодно, проте це щось сміливе, те, що прикрасить кожного. Склавши свою знахідку, я сиджу і гадаю: чи не лишитися мені тут на ніч? Такий шлях великий проробила, щоб так просто поїхати — ні, так не годиться. Ось і ніч, і гуси десь кричать, і цвіркуни сонети плетуть, а жаби їм свої думи кажуть, і я лежу на скрипучому запиленому ліжку, що колись було моїм. Дивлюся на коника; тато мені казав, що коник той: «диґ-диґ-диґ-диґ», та по плечі: «скі́к-скі́к». Я так сміялася! Очі накриває пелена, частково з сліз, частково з пилу і спогадів, які часом стають надто важливими. «Диґ-диґ-диґ-диґ», коник по плечі: «скі́к-скі́к». Прокидайся, пташенятко. Чується мені: «давай-давай, швиденько, мама вже їсти кличе». Мені ніби як сон видається татів голос, такий баритонний, низький. Я розплющую очі і бачу в обрамлені сонячного світла тата, мого милого тата. Сльози самі через край пливуть, а він обіймає і заспокоює: «Чого плачеш, поганий сон?» «Тату, я так скучила за тобою!» «То всього ж ніч пройшла. Чого сумувати? Давай, вставай і йди на кухню». Я швидко, ніби маленька дівчинка, підхоплюся з ліжка і біжу за татом, вибігаю  на вулицю і чую звуки корів, яких ведуть на випас. Бачу курей, які бігають по дворі, кіз, які прив'язані неподалік городу. Мама дає їсти Лайці і махає мені рукою, щоб заходила швидше. Біжу і перечеплююся через Рижика. Цікаво, як я його не помітила одразу. Коліну роздерте вкрай. Тато, побачивши, біжить до мене і дмухає на рану. Каже: «До весілля заживе!». А потім прикладає подорожник і лоскоче, як колись робив. На руках у тата попадаю на кухню, ту саму з запахом свіжого хліба. Сьогодні ми їстимемо бараболю з крученими помідорами і капустою. Ням-ням! Кухня наповнюється сміхом мами і розповідями тата про те, як він колись по сіль їздив з татом. Потім всі розходяться по роботі: мама на город, тато на сіно їде, а мене звуть гуляти. Мої старі друзі Толік, Марійка, Данка та Мар'ян... Мені аж ком в горлі стає. Якби вони знали, що в майбутньому ми вже більше ніколи не зустрінемося, що війна зустріне всіх по-різному, і що пощастить тільки мені з усіх п'ятьох, якщо це і є те, що називають пощастило. До кінця дня я запам'ятовую їх знову і назавжди. У дитинстві я б ніколи не думала про це, про те, що мені важливо знати, які в них очі, який характер, які якості, який колір волосся. Я запам'ятала усе за цей день впритул до самої родимки на шиї Данки. Увечері, коли тато приїжджає з робіт, а мама накриває стіл, ми сидимо з усіма, хто працював, і їмо борщ — той самий мамин. Вони обговорюють щось важливе для них, та для маленької мене це було надто нудно. Зараз я так само не слухаю їх, але і на біжу скоріш у двір як колись, а радію, знаю це, напевно, сон, і він скоро закінчиться. Та я тут, у цю секунду я й справді вдома. Ось і півень заспівав, пора лягати спати. Матуся цілує мене в лоб і накриває ковдрою: «Сонечно, люблю тебе». «І я тебе, мам, ти в мене сама, сама найкраща». «Ого, ти ніколи такого не казала». «А зараз кажу: ви в мене самі, самі найкращі батьки». «На добраніч, дівчинко моя». «На добраніч, мамусю». Коник: «диґ-диґ-диґ-диґ» і на плечі: «скі́к-скі́к». Перекладаюся у запиленій кімнаті; на мене все так само падає світло, навіть воно зараз відрізняється від того, яке було раніше, навіть світло. Час рушати до нового дому, а цей я запечатую, як і колись це робила. І тепер точно прощаюся востаннє, як і колись прощалася. Мій улюблений дім стоятиме непорушно ще довгий час — я в цьому впевнена. Не може ж він впасти, тоді, коли пережив стільки негод, бід, розлук і щасливих моментів. Він мусить бути тут і берегти цінні спогади. Бо, можливо, коли я знову приїду до нього, щоб попрощатися назавжди, як і сьогодні, а може, вже моя дочка колись приїде сюди, щоб перевіряти, чи все лежить на своїх місцях.