Десять хвилин для вічності

Жінка в червоних лакованих туфлях ступає на причал, кудряве волосся неслухняно чіпляється за нафарбовані червоним губи- відтінок бурґунді, на очах сонячні окуляри, капелюшок на голові, жовтий шалик на шиї і довге пальто. Можна подумати, що агентка під прикриттям, але вона справді відправляється на велику місію, їй же пообіцяли. Жінка ступає вперед, проходить до корабля і звертається до дядька, той, нічого не кажучи, дістає з обвітреної куфайки квиток і таємно пропихує в руки жінці. Вона, у свою чергу, знімає обручку з пальця і віддає в замін, тоді чоловік вказує на борт. Жінка ступає вперед, примощується ближче до палуби, нарешті вона так давно чекала на цей день. Ніхто не знає, що її сильно закачує і що в неї хвороба. Ніхто про це не знатиме, бо жінка тримається міцно, вчепившись кігтями в залізні бортики. Гарно, гарно навколо: море, вітер, хмари, хвилі, що повторюють одна одну, і чайки з альбатросами, що планують стати небесними богами. На борту багато людей, насправді всі такі тихі: як і діти, і дорослі, і люди елегантного віку — всі тихі. Цікаво, вони просто теж очікують дива, яке їм пообіцяли. Перше, що вказувало на ненормальність місії, був густий туман, який можна було формувати у фігури: можеш робити кульки або кільця, так ніби в тебе люлька. Можеш навіть їсти його, все одно залишишся голодним. Потім, друге — це квіти в морі, багато бутонів на воді, незвичні схожі на лілії , бутони які глибоко вкорінені до дна, а там геть і не відомо, чи є воно врешті. Та є те, що ще не зовсім відділяє його від реальності, адже на бутончиках живуть в своїх будинках маленькі божі корівки. Одна з таких сіла на руку жінці - та вперше мимоволі посміхнулася, від чого помада кольору бурґунді злегка потріскалася. Вона простягла руку, відпускаючи його, адже далі там не буде домівки для маленького сонечка.

На палубі гучно зазвенів дзвін, капітан крикнув триматися, адже зараз світ має дуже змінитися, так ніби він ще й досі є нормальним. Корабель піднімається в повітря, покидаючи море, летить серед хмар. Від того вітерця в ніс впливають сильні парфуми однієї пасажирки, схожі на цитрус. Вони гарні, так ніби це зима обдаровує людей мандаринами. Цікаво, який запах має жінка? Ну, він нагадує свіжо випраний одяг, з хімозно-квітковим ароматом стерильності, отже, вона ідеально підготувалася. Коли ніч накрила пеленою, корабель опинився серед дрібних зірок. Капітан сказав, що їх можна забрати собі у кишені як сувенір, на землі вони можуть стати бажаннями. Це цінно, коли нічого вже не хочеться. Кожен набрав собі чим побільше, жінка не взяла ні одної, адже її бажання от-от має здійснитися, а тому іншого їй не потрібно. Серед безлічі небесних світил вгадувалися сузір'я Велика і Мала Ведмедиця, Ківш, був зоряний шлях, зіркові леви рикали у простір. Здається, на кораблі Діва розмістилася на краєчку борта, хитаючи ногами, біля неї крутився стрілець, який явно був закоханий у пані. А ще навколо плавали зіркові риби, як в океані- кити видавали свої відлуння, а ще тореадори бавилися з биками. Багато всього було, та ніч також швидко закінчилася. Жінка вже була і придрімала трохи, аж раптом струс корабля, пасажири ледве втрималися на ногах. "Ми приїхали, прошу вийти за борт, у вас є всього на всього десять хвилин, і ми відчалюємо назад." Всі швидко почали поспішати, переправляючись через хмаринковий міст .Жінка ледве не випала за борт, але коли побачила його, то так само стрімко бігла навздогін, так само рвучко, не звертаючи уваги на тих, хто позаду. Жінка підбігла до чоловіка в обійми — той закружляв її як малу дитину, що аж туфлі полетіли.

— Сонце, ти тут?
— Так, бачиш, я поруч, я ж казала, що дістану тебе навіть тут.
— А я й не сумнівався ( засміявся він )ти така гарна в мене.
— Ой, дякую, навіть тут мені лестиш.
—Люди (почав кричати) як же мені пощастило з дружиною!Вона в мене найкрасивіша, найрозумніша і ..
— Тихо, тихо ти ! - прикрила його рот рукою.
— Як ви там?
— Сумуємо.
— Не сумуйте, у мене все добре, чуєш?
— Я думала, що це обман, але бачиш
— Мабуть, це дорого коштувало, так?
— Довелося віддати обручку, це найцінніше, що ти лишив мені.
— От дурненька, найцінніше — це наше янгуля.
— Ну так, так, але ж я його не віддам.
— Хєвєвєвхєв.
— Чуєш, сестра питала, чи немає тут Дімчика, вона дуже хвилюється, він же безвісті.
— Немає, не бійтеся, його тут точно немає, тож нехай бореться, чуєш, він обов'язково повернеться.
— Вона буде дуже щаслива.
Хвилину вони мовчали так ніби хотіли запам'ятати один одного ще надовше ніж дозволить вічність
— Сонце, я так тебе люблю!
— А я тебе ще сильніше!
— Ні, я таки сильніше!
— Я аж сюди прилетіла, а ти кажеш, що більше, та моєму коханню немає краю.
— Попросив Василя вірш для тебе написати, але я геть забув усі рядки, побачивши тебе.
— У мене теж загубилися всі слова, поки їхала, думала, що скажу, а зараз пусто, хочеться просто вічно на тебе дивитися.
— І цілувати!
— І цілувати!
— Він сумує так?
— Дуже сумує, але він у нас сильний, ти ж знаєш, сильніший за багатьох дорослих.
— Мій син!
— Так, так схожий на тебе, впертий.
— Та й ти теж в нас вперта, сонечко, пальця в рота не клади,бо відкусиш!
На кораблі задзвенів дзвін, капітан кликав на борт.
— Ну, тобі вже час, біжи!
— Але чому так швидко?
— Давай, давай, бо не встигнеш! — лагідно мовив чоловік, хоча й сам не хотів відпускати руку. Жінка побігла.
— Зачекай!
— Що?
— Ти туфлі забула!
Він взяв туфлі, пригнувся і одягнув їх своїй Попелюшці, а потім здійняв у повітрі, міцно поцілував. Посміхнувся ніжно, ніжно, як ніхто не вмів того робити, і відпустив. Жінка бігла на борт і довго махала , поки фігура не розвіялася у повітрі. Аж тоді вона нарешті змогла заплакати так, щоб ніхто того не бачив. До неї підійшла жінка в чорній хустці, обійняла, тоді ще дівчина теж обійняла. Отаке воно — горе сестер. Тепер цей борт можна було затопити сльозами, тому капітан наказав негайно почати сміятися з його жартів, які насправді були зовсім не смішними, але треба було вдавати, щоб не образити дядька, який подарував їм мрію. Дорога назад виявилася швидкою, як одна мить. Може, це і була вона