Джин джих

У світі Джин джик всі жили в картонних коробках абсолютно однакових зовні і всередині. Люди щодня ходили на роботу і верталися додому. У кожній коробці було одне вікно, один вазон, одне ліжко і один світильник, а двері теж були. Тільки навіщо їм вікна, якщо туди ніколи не попаде сонячний промінь чи нічне небо, і краєвидів красивих немає, лише коробки інших людей. Якось Сара придумала дещо дивне. Вона не впевнена, що це можливо, але, відірвавши клаптик картонної стелі, вона вирізала в ньому фігурки, які потім назвала зірками, а потім приклала її до лампи. По всій кімнаті почали стрибати гарні зайчики — це були перші зірки. Кожного вечора після роботи вона діставала той клапик і засинала, дивлячись на зіркове небо в себе на стелі. Це був її бунтарський секрет і єдине, що приносило щастя. Якось уночі сусід побачив у вікні Сари цю дивину, і йому так сподобалось, що він і собі таке зробив, а потім за ним також повторили, і тепер у кожному будиночку були свої зірки, і кожен тепер спішив додому за щастям. Тоді Сара придумала ще одну дивину, щось неймовірне,сумнівне, вкрала з фабрики трішки фарби і, увечері затуливши вікна, почала малювати на стінах те, що пізніше назве морем. У морі живуть рибки, тепер, дивлячись на зірки, вона відчувала себе тою рибкою в океані. Всі почали дивуватися, що це таке дивне у Сари, що вона перестала відкривати вікна, тож, підкравшись , сусід заглянув у щелину і з зойком охнув: "Що це вона в себе зробила?" Тоді чоловік, вкравши трохи фарби з фабрики, спробував і собі намалювати, але у нього такого не виходило. Тож наступного дня він пішов і поскаржився начальнику на Сару, яка вкрала фарбу і зробила щось чудне у себе вдома, якесь неправильне. До Сари навідалися інспектори, і вони були в шоці.

- Дівчино, що це таке? Як це припустимо?
- Це море.
- Море? Що це таке, оте твоє море?
- Ну це...

- Хоча ні, чому я питаю? Неправильно, неправильно. 
- Послухайте, це...

- Здирай тут все, Мітчале
- Ні, ні, не потрібно.

Інспектори почали здирати всю фарбу з картонних стін, що ті стали навіть прозорими.

- От і все, закінчили.
- Але як же я тепер буду жити, тут же все видно!
- От і добре, нехай наглядають, щоб ти чого ще не вкоїла. Добрі люди врятували тебе від цього моря. Може, ти ще щось приховуєш?
- Ні, ні, нічого.
- А дах що з ним?
- Старий вже.

Інспектори пішли, Сару тепер перевели на іншу фабрику. Вона саджала вазони. Якось зерняток лишилося більше, ніж мало б бути. Вона не хотіла палити такі гарні квіти, тому забрала їх додому і посадила в свій вазон. На жаль, вона давно не бачила зірок, і їй так кортіло, але стіни майже прозорі, тож радості від того життя не було. Через деякий час у вазоні проросли квіти. Вони зрослися між собою, але всі різні, а ростуть як одні. Тоді їй це так милувало око, її дім схожий на оранжерею. Паростки почали витися, і тоді вона почала їх підвішувати на стінах, трішки прикриваючи всю кімнату. Сусід побачив такий великий вазон і здивувався, де вона такий взяла. І собі захотів, але ж у нього немає насіння, тож він прийшов до інспектора і сказав, що у тієї дівчини занадто великий вазон та ще й різних кольорів, вона точно краде насіння. Тоді інспектори навідалися вдруге.

- Ну, і що це за витівки, пані Саро? Вам хіба не соромно? Ану, Мітчале, відріж парости!
- Ні, не потрібно, це джунглі!
- Що? 

- Це мої джунглі!
- Так то море, то джунглі! Ви збожеволіли? Вам не живеться, панянко? Ану, відрізай!

Інспектори обрізали всі стебла і забрали увесь вазон, щоб і думки більше не було.

- Навіщо ви так?
- А ти нащо правили порушуєш?
- Хіба я комусь завдавала клопоту з своїми джунглями?

- Ти закрила стіни, а люди мають якось спостерігати за тобою.

Сару перевели на нову фабрику. Тепер вона сортувала камінці, з яких потім робили заводи. Вона придумала дещо божевільне: кожного дня брала по одному камінчику додому і під ліжком складала їх один на одного, утворюючи те, що пізніше назве горами. Це було тоді, коли всі спали, тож ніхто не міг цього побачити. Тепер, хоч вона і не висиплялася, та вночі вставала і залазила під ліжко, дивлячись на цю дивину. До неї повернулося щастя, та і це тривало недовго, бо коли на фабриці недорахувалися камінців, то одразу пішли до Сари, перевернули те єдине ліжко в її кімнаті, забрали мовчки каміння і ліжко теж, щоб більше такого не повторювалося. Тож у Сари врешті залишився тільки ліхтарик і зоряне небо, яке вона не могла дістати. Коли в кімнаті стало зовсім порожньо і в неї не було навіть стін, які б зберігали її секрети, вона вночі забрала ліхтарик, клаптик картону з зірками і вирушила кудись у далечінь. А коли йшла, то помітила дещо дивне: у сусіда було таке саме зоряне небо, і в нього, і в іншої. У всіх були її зірки. В когось на стінах ще було море, в когось джунглі, в когось, певно, і гори також, а в неї забрали. Так чому у них це все є? Сара від гіркоти бігла кудись у забуття. Після того, як закінчилися картонні будиночки, вона йшла через пусте місце. Навколо була суцільна білизна, це схоже на полотно. Тоді в неї виникла шалена думка: прокравшись на фабрику, вона взяла трішки матеріалів. На низу намалювала багато моря з рибками, потім з купи ліхтариків і картону зробила багато зоряного неба зверху, а по боках у горщиках виростила пагони дерев. І кожного дня її світ ставав все більшим і більшим, а білизни все менше і менше. І от вона дійшла до картонних будинків і вирішила спорудити стіну з каміння. Так вона зробила свої гори. Інспектори не могли сюди приходити, бо для них діяла межа, яку вони не можуть переступати: адже покинувши будиночок, вернутися не зможеш. Коли Сара докладала останні камінці, до неї підійшла якась жінка.