Сестра

Дві незнаомі дівчинки завжди зустрічалися на одному місці, а саме: узбережжя річки, це, можна було сказати, урвище. Одна з них, Надія, любила ловити рибу, друга була Віра, вона любила збирати мушлі на березі, вона робила з них намиста, браслети, декор, а найкращі збирала в колекцію.Вона не розуміла захоплення мовчазної Надії: хіба це круто, ловити рибу, а потім відпускати її у воду, який в цьому сенс? Краще вже не ловити або не відпускати з проколом від гачка.Надія нічого на це не відповідала, вона не дуже любила розмовляти, тому довгий час звикала до безкінечних розмов Віри.

(Вони навіть не знали імені один одного, проте Надія знала про всі перепетії житття маленкої Віри.)

Єдиний час, коли вони переставали спілкуватися і не бачилися довгий термін, це була зима, тоді ніхто з них не приходив на річку.

Одного дня ніч розірвав гучний гул, кімната Надії обвалилася тисячнами скляних частин від акваріума з рибками, а кімнати Віри рухалася то туди, то сюди. Мати забігла по дівчинку, але та не хотіла тікати без своїх мушель, тому почала швидко збирати їх, і в цей момент дім впав, фортеця не витримла гулу та реву страшного небесного звіра.

Доки Віра лежала під завалами на дні разом своїми мушлями, Надія вже була в погребі, укутана в кожух, це перше, що тато та мама схопили, коли все навколо втікало з-під ніг.

(Всі чекали ранку, можливо, це було цунамі, воно зараз пройде.)

Віра прокинулася від променю, що падав їй на вічі крізь шпатиру балки. Можлвио, якби його тоді не було, вона б ніч коли і не побачила ранку. Віра кликала маму і казала, що їй страшно, вона не може вилізти, аже все тіло ніби під землею, ніби його немає.

Ранок Надії настав з гучного пострілу. Вона підхопилася, поряд була мама, яка заклякла, батька не було. Мама показувала знак "тихо", приклавши пальця до вуст, її очі були сповнені жаху. Надійка не розуміла, що коїться.

Був вечір. Вони все ще залишалися незворушно на одному місці, ніхто не дихав: ні Віра, ні Надійка, ні її мама, всі мовчали.

Лише вночі Віра почула, як хтось ходить по обвалинах і кличе їх. То був сусід, дід Марко. Він побачив дівчинку, хоча вона не видала жоного звуку, лише дивилася на ліхтар, направлений в обличчя.

Зараз, маленька, я тобі допомжу, почекай трішки, все буде добре, сказав дідусь і взявся розгрібати ті жилізі прути так, ніби це пластилін, а цегла це лего.

Під ранок Віра була вільна. Дід Марко заніс її у будинок, нагодував.

Там моя мама, поушкайте її, сказала Віра.

Я пошукаю, відвповів він, забираючи з маленких покалічених рук склянку води.

Що ж було з Надією? Вона все ще сидііла на холодній підлозі біля мами, яка дуже довго не кліпала і дивидася в одному напрямку, кудись у невідомість. Мама тримала міцно скріплені руки в кулак, аж до посиніння. Тілки зараз дівчинка помітила сивину у неї на воллосі. Бабуся казала, що це срібло, тож не все так погано.

З часом Віра підліковувалась під опікою сусіда. Вона називала його шукачем, адже він шукав її маму, а Надія, коли впеше з мамою вилізли на поверхню, нарешті знайшли тата.

Мама сказала, що він спить, і затягла його в будинок, поклала на ліжко, потім і сама лягла поруч.

Надія була голодна, тому пішла на кухню, яка була окремо від хати. Дивно, після урагану все б мало позносити, а воно так все і є як і було, тільки де-не-де ями великі. Може, це прибульці? Дівчинка побігла розповісти про припущення мамі.

В будинку на порозі були якісь незнайомці. Вони були озброєні, і мама визирнула з заплеча рудого високого дядька. Мама кричала тікати Надійці, що це гра у хованки, вона казала, щоб та бігла до дідуся негайно.

Дядьки почали розмовляти на якійсь інопланетній мові, і тоді вона зрозуміла, що це, мабуть, і є прибульці, і вона має врятувати маму від них. Вони, напевно, ведуть її на допит. Дівчинка почала кидати у них сніжками.

Тоді інопланетяни стали злими і наставили не неї зброю. Мама заволала щось на інопланетянській. Дядко розвернувся, і почувся свист, так ніби чайник от-от має викіпіти. Мама застигла, а тоді впала.

Надія злякалася і почала тікати. За нею гналися поганці, але вона змогла, вона сильна, вона швидша за інопланетян. Вона впала у кущ гострої густої рослини і дивилася в небо, криваве небо. Ніхто її там не побачив, і вона так і залишилася лежати цілу вічність.

Доки її дідусь Марко не знайшов. Отак і закінчилася петля. Дідусь взяв її на руки і поніс до будинку, нічого не питав, нічого не казав.

Поклав Надію поруч із сплячою Вірою і пішов стерегти двір. Дід колись війну пройшов, він має бути хорошим борцем з інопланетянами, подумала Надія.

Зранку вони прокинулися. Віра дивилася у безмежний синій океан, наповнений бурею і великою кількістю диких акул, що пливли поку в очах Надії, а Надія бачила темряву, глибоку темряву, у темно-карих очах Віри.

Вони не питали, як знову зустрілися, не питали, звідки і що сталося, вони мовчали, лажачи одна навпроти одної.

Дід зайшов в будинок і всівся біля ліжка на стільці.

—Послухайте, дівчатка, так вже стлося, що зараз небезпечний час, і я можу в будький момент зникнути, тому ви маєте в цей час підримувати одина одну, стояти горою за один одного, виживати разом, шукати їжу, лікувати рани. Я вас всьому навчу.Ви тепер є у один одного. Ви тепер сестри.Нажаль, ваші батьки...