Ти. Ми. Вона.

18-річна дівчина сиділа на гойдалці. Раніше, в дитинстві, вона любила пробиратися потайки на цей шкільний майданчик, адже переважно він був закритий. Доводилося перелазити через ворота в залізну сіточку. Але це того вартувало. Кілька царапин і порвані штани були варті кожної миті веселощів . Раніше тут з нею були друзі, а зараз усі виросли й поїхали бозна-куди. Ну так, тепер вони вже студенти, а не просто дітки.

Дівчина думала, що ніколи вже не вернеться сюди. Давно так її дім змістився на інший берег. Та ось вона тут, дивиться на захід сонця і сидить на своїй улюбленій скрипучій гойдалці. Ех... І чому так важко? Так хотілося б лишитися тут маленькою дитиною, не ставати дорослою, не йти в університет, а бути маленькою каверзною дочкою, яку всі люблять за її великі очі і пухкі щічки і животик . А зараз... А що зараз? Треба бути в тренді й не наїдати собі п’яту точку, бо ж дружити з тобою крута компанія в універі не буде. — Здається, я підвела тебе, — сказала вона дівчинці на сусідній гойдалці.

— Чого? — відповіла та.

— А я навіть і не знаю, коли все пішло не по плану, маленька. Може, з того, що обрала не ту спеціальність і тепер гребу сльози від розчарувань.

— Але ж ти можеш піти, — говорить старша жінка на гойдалці по інший бік.

— Так, можу. Але тоді я розчарую батьків.

— Розчаруй їх, розчаруй, прошу, але не продовжуй цього катування наді мною, — сказала жінка.

— Пробач... Я і тебе підвела.

— Чого ж? Не все так погано.

— Справді?

— Та ні, все погано.

— Аж настільки все погано?

— Перестань уже себе нарешті накручувати і тривожитися за все. Через те, що ти погано спиш, у тебе хвороба з’явиться в майбутньому, тобто у мене хвороба.

— О Боже, яка?

— Не хочу при малечі. Я маленька, не маю знати ще таких клопотів. Хочеться залишитися щасливою хоч в якийсь етап свого життя.

— А як там мама? — раптом запитала малеча.

— Ох... мама... Вона з татом... ну...

— Перестань! — зупинила її жінка. — Вона ще не має знати того горя, це ж лише дитина. Тим більше, якщо так подумати, то все навіть і логічно сталося. Не уявляю, як би вони жили далі разом.

— Вони розійдуться? — запитала дівчинка.

— Так.

Жінка зітхнула.

— Ну і навіщо ти їй це сказала? Он глянь, сльози. Довела дитину.

Жінка підійшла до дівчинки й обійняла її.

— Знаєш, може, воно й на краще. Я б хотіла, щоб мене хтось до цього приготував, а не отак все...

— А чого вони розійдуться? — запитала дівчинка крізь схлипи.

— Так, давай ще це їй розкажи. У тебе ж так добре виходить псувати всім настрій, — сказала жінка.

— Та чого ти на мене вз’їлася? Що я тобі погано зробила?

— О мила... Ти так своє життя занепастила цими: «Що люди подумають?», «Ой, мені страшно», «Мене ніхто не любить». Та ти мала до біса послати всіх, і свою роботу, і керівника, який тебе гірше за тварину сприймав. Ти мала захистити себе, а що натомість? Ковтала це все, а тепер питаєш у мене, що ти мені зробила? Ти вбила мене, чуєш? Тепер ходжу, як жива мумія, і сахаюся усіх у цьому світі. Забилася в куточок і боюся до людей вийти.

— Але я не хотіла...

— Ой, мила, поки не пізно, міняйся. Забий на всіх і почни любити себе, бо далі буде все ой як погано. Ходімо, маленька.

Жінка взяла дівчинку за руку, і вони пішли. Потім та різко зупинилася і розвернулася до дівчини.

— Пам’ятай: діти завжди мають бути дітьми. Тож дозволяй собі бути дитиною: вередливою, замріяною і закоханою в це життя. І більше, трясця, не кажи, що ти більше не хочеш жити. Почула мене?

Дівчина кивнула.

Тоді жінка з дитиною зникли за великим розлогим деревом. Надвечір, коли сонце вже зайшло, на майданчику залишився тільки скрип гойдалки, яка ходила то туди, то сюди.