Розмова з небом

Маленька дівчинка любила вночі вибігати на скелю і, сідаючи над обривом, розмовляти з ангелом. Над ними постійно шурхотіло одне й те саме дерево, самотнє над цим урвищем, а під ногами розкинулося велике морське поле, всипане пінистими квітами. Дівчинка могла вічно говорити з ним, красивим довгокрилим, білим і пухким, ніжним і тихим ангелом, який умів розуміти її навіть тоді, коли вона мовчала.

Вона розповідала йому про все: про свої радощі й складнощі, про те, що зовсім не розуміє цього світу. Ангел лише мовчки кивав.

Коли над небом вкотре проносився небезпечний залізний орел, ангел одразу огортав дівчинку крилами, і вона навіть не встигала помітити небезпеку. 

Одного дня вона прибігла на ту саму скелю у своїй улюбленій квітковій сукні, що нагадувала карусель, коли крутилася по колу. Каруселі... Колись вони так часто ходили туди з батьками. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Присівши над обривом, дівчинка заплющила очі й почала слухати вітер. Якщо добре прислухатися, він справді говорив. Вона питала його, куди він мандрує, а він відповідав шелестом трави, солоним подихом моря і шурхотом листя. Ангел навчив її розмовляти з вітром.

Коли ж дівчинка розплющила очі, поруч уже стояла звична біла постать.

— Сумуєш?
— Сумую, — відповіла вона.

І так закінчувалася майже кожна їхня розмова. Їм цього вистачало.

Дівчинка знову почала наспівувати свою улюблену пісеньку, але раптом замовкла. По щоках тихо покотилися сльози.

— Як вони там? — запитала вона.
— Вони?
— Так... По той берег. Ти ж казав, що вони там, правда?
— Угу. Бачу, що вони дивляться на тебе у підзорну трубу.
— Справді дивляться?
— Так. А ще махають тобі.
— Я теж помахаю.

Дівчинка підвелася на ноги й почала махати в далину, сподіваючись, що її побачать. Вони точно побачать. Там, здалеку.

Ангел був маленьким притулком для цієї синьоокої .Її дивувало лише одне: вона ніколи не бачила його обличчя. Їй завжди здавалося, що це хтось знайомий. Але ні. Це просто ангел. Це просто друг.

На день народження, коли небо опустилося так низько, що майже торкалося моря, а хвилі стали холодними, ангел приніс їй подарунок. Велику-велику мушлю.

— Якщо прикласти її до вуха, то можна почути, про що говорить море, — тихо сказав він.

І море справді говорило.

— А я можу у нього дещо запитати?
— Це складно. Але якщо хочеш, скажи мені на вушко, а я йому передам.
— Добре.

Дівчинка нахилилася до його білого шалю й тихенько засміялася.

— Запитай у моря, чи є у світі русалки. Мама колись казала, що вони існують.

— Зачекай... Зараз запитаю.

Ангел на мить завмер, ніби й справді слухав далекі хвилі.

— Море каже, що є. Але це секрет. Люди не мають про це знати. Ти будеш єдина, хто знає.
— Отакої... А я можу стати русалкою?
— Ні, дурненька. І навіщо тобі це?
— Якщо розкажу, ти не будеш сердитися?
— Не буду.
— Я хочу стати русалкою і перепливти на той берег. Тоді ми точно з ними побачимося.

Після цих слів ангел замовк і знову подивився вдалину. Дівчинка знала: він не любить, коли вона говорить про той берег.

— Туди не можна, — постійно повторював він. — Подивися, скільки тут усього прекрасного. Скільки квітів. Яке тут море. А там цього немає.

Дівчинка не розуміла, чому всі вони там, а не тут, поруч із нею.

З часом ангел ставав усе невидимішим. У пам’яті залишався лише його нечіткий обрис. І тільки дерево над урвищем завжди було одним і тим самим у всі пори року.

Їхня остання розмова відбулася тоді, коли дівчинка вже стала дорослою дівчиною.

Поруч нікого не було, та вона все одно тихо запитала:

— Ти мені брехав, чи не так? Там немає ніякого берега...

У відповідь була лише тиша.

"Ну звісно, його тут немає" , — подумала вона.

Та коли йшла назад, усе ж помахала рукою на той бік моря.

Бо, можливо, ангел ніколи й не брехав.

Може, там справді є берег.

І хтось досі дивиться на неї у підзорну трубу.