Після нас залишиться ліс

— Люся, а це який колір?

— Мама, ти що, жартуєш? Це, звісно ж, зелений. Мені вже не три рочки, я вже доросла.

— Добре, добре, я жартую. Правда добре тут, на природі, в селі?

— Так, тільки я все одно сумую за домом. Хочеться вже поскоріше повернутися назад.

— Ти ж знаєш, що там небезпечно зараз.

— Зараз так… а колись?

— Тепер наш дім тут. Диви, у нас є лісочок біля будинку, неподалік озерце, власний город. А ще тут вічно світить сонце.

— У нас все одно було краще. Про це і мій друг каже.

— О, то в тебе вже тут і друзі є?

— Так. Це хлопчик, напевно мого віку.

— Як його звати?

— Не знаю.

— Отакої. Як це можна дружити й не знати з ким?

— Він не каже.

— А ти питала?

— Звісно, що питала, мама.

— Ну а він хоч сказав, звідки він?

— Він з нашого дому. А ще він живе в лісі.

— В лісі?

— Так. Раніше він жив у нашому лісі, у нашому селищі. Але коли туди прийшли ці… то його дім вигорів дотла, як наш. Довелося шукати новий. От він, виходить, теж сюди прийшов. Якось так.

— А в нього є батьки? Ну він же не сам?

— Та ні, немає. Він називає себе лісовичком, хвхвх.

— Ого. А я можу з ним познайомитися?

— Ні-ні, він боїться людей.

— А чому ж з тобою спілкується?

— А він випадково на мене натрапив. Я боюся, якщо розкажу, то ти розсердишся.

— Не буду. Давай розказуй.

— Точно не будеш?

— Та точно, Люсь.

— Ну, одного разу я забула тобі сказати про те, що мені вчителька задала завдання на трудове. Там треба було зробити поробку з усього, що знайдеш на вулиці. І я хотіла зробити щось весняне, тому сама пішла в ліс пошукати квіточки, цікаві листочки, гілочки…

— Ти ж знаєш, що я не дозволяю тобі туди одній ходити. Ти уявляєш, скільки там диких тварин? І взагалі там небезпечно.

— Ти обіцяла не сердитися.

— Пообіцяй більше не робити такого.

— Вибач, я постараюся.

— Добре. Ну що далі було?

— Ну а далі я почула тріск гілки. Мене це так налякало, тож я почала оглядатися. Тіло наче ступор охопив від переляку. Але, роздивившись навколо, нікого не побачила. Подумала, що, може, дерево суху гілочку втратило, і пішла далі. Назбирала цілу купу різних камінчиків і гілочок, і вже думала йти додому, як помітила, що з-за дерева хтось виглядає.

— Люся…

— Та знаю я, ма, це небезпечно. Але хіба я знала? Та я не жалкую. Мені стало цікаво, хто то був, тому я крикнула: «Хто там є?» У відповідь нічого. Тож я почала йти туди.

— Люся!

— Ну мам, дослухай. Я підійшла, але за деревом уже нікого не було. Тож я розвернулася і чимдуж пішла додому. Увечері, коли сіла на подвір’ї робити ту штуку, відчула, як на мене хтось дивиться зі сторони лісу. Я повертаю туди очі й бачу хлопчика, такого як я приблизно, але він виглядав не дуже по-звичайному. У нього зелене волосся, темні-темні очі, а ще одяг наче із сухого листя. Я злякалася і вже думала бігти, а він і сам злякався мене. От я і подумала, що ми, схоже, не заподіємо один одному шкоди.

Я йому таємно в наступні дні почала лишати свої смаколики. Спочатку вони там так і лежали, але з часом почали зникати. Думаю, це він прийняв мій намір подружитися. Тоді я навмисно стала проводити більше часу на дворі, щоб зустріти його знову, але він усе не з’являвся. Тож я вирішила піти в ліс.

— О Боже, дитино, ти мене з розуму зведеш.

— Знаю.

— Хіба в тебе зовсім немає почуття страху?

— Воно в мене є. Просто цікавості більше. Я пішла в ліс, але, звісно, до мене ніхто не вийшов. Мені стало сумно від цього. Стільки сил і намарне. Коли вже збиралася йти, то помітила дуже гарну квітку і подумала тобі зірвати. Але як взялася, то чую за спиною голос: «Не рви, їй теж боляче».

У мене аж ноги підкосилися від страху в той момент. Це він стояв за декілька кроків від мене. Тоді я спитала, хто він і як його звати. Він промовчав і пішов кудись. Я за ним. Тоді він зупинився і запитав, чого я ходжу за ним. Я сказала, що хочу познайомитися, мене звати Люська. Він сказав, що знає. Тоді я почала розпитувати, звідки .Сказав, що давно мене знає.

Ось так ми і почали нашу першу розмову. А тоді, коли мені ставало сумно, я йшла до того пенька біля лісу, і він туди теж став приходити.

Мама, йому теж сумно без дому. Йому так само гірко і болить. Він казав, що у його лісі було багато інших лісових створінь. У них духи, які в оману мисливців вводять, щоб тварин не вбивали. А ще є вечірні діви. Це кулі, які можуть провести лісових мешканців додому, адже ті й самі можуть у чотирьох деревах загубитися.

У нього там було багато кого… але зараз він тут. І тут так некомфортно. Ніби все є, але немає почуття, що це місце твоє, що тебе хтось десь чекає. От і я йому кажу, що в мене те саме. Наш будинок як згорів там, то я теж сюди приїхала і тепер не знаю, куди себе діти.

— Дитино, ти ж розумієш, що це не може бути правдою. Хлопчик, мабуть, має велику уяву. Якщо він загубився в лісі, то треба знайти його батьків.

— Ні, мамо, він дійсно лісовик. Він так багато всього вміє. Стає невидимим, коли потрібно. Ще він може впливати на багато процесів у лісі. Він контролює і допомагає всім. Він може перетворитися на рослину, я це на власні очі бачила, чесно кажу. А ще у лісі є як добрі, так і злі духи. Вони все руйнують, тому йому, як старшому, доводиться усе лагодити.

У кожного лісу ж свій лісовик. Хтось у вигляді дідуся, хтось у вигляді дівчини, а він у вигляді хлопчика. Хоча йому понад сотню років. Він мені стільки всього розказував про наших предків. Він бачив, як вони на річку ходили прати одяг, уявляєш? А ще розповів історію, як русалка з хлопцем покохали один одного, але вони не змогли бути разом. Вона, виходить, його врятувала, коли той топитися на річку пішов від нещасного кохання. І тоді він став дарунки носити їй за порятунок, бо після, як то мовити, другого народження зрозумів, що хоче жити. А коли носив, то і закохалися вони одне в одного. Але він поїхав разом із сім’єю в інше село, а русалка так і не дочекалася. Він не знає, що з тим хлопчиною сталося. Чув тільки про те, що Голодо...