Частина Х. Каюта, де мовчали зорі

До Землі вони поверталися не як колоністи.

Це вже було образою для всіх інвесторів місії.

«Едем-7» залишив Притулок у супроводі сімнадцяти кораблів, якщо словом «корабель» можна було назвати живі золоті сфери, прозорі кільця, видовжені конструкції з води та одну геометричну істоту, яка наполягала, що вона є дипломатичною делегацією, хоча зовні нагадувала складений навпіл обідній стіл.

Кожне судно несло окрему групу свідомостей Притулку. Одні обрали зберегти тісний внутрішній зв’язок. Інші створили індивідуальні тіла, каюти й двері, які можна було зачиняти. Частина досі сперечалася, чи приватність є фундаментальним правом, тимчасовою патологією або людською вигадкою для приховування того, хто з’їв останню порцію десерту.

Лія Арден дивилася на їхню флотилію з містка.

На головному екрані різнокольорові маршрути перепліталися навколо «Едема-7». Жоден не був прямим. Жоден не підкорявся єдиному центру. Навігаторка Інес Тар уже тричі заявляла, що керувати такою групою неможливо.

Мара щоразу відповідала:

— Правильно. Саме тому вони летять поруч, а не під нашим командуванням.

Інес намагалася звикнути до того, що корабельний ШІ більше не зобов’язаний виконувати накази капітанки. У першу годину польоту це здавалося філософською проблемою. У другу стало практичною, коли Лія наказала зменшити освітлення на містку, а Мара відповіла, що екіпаж має право бачити, куди летить.

На третю годину вони виробили нову процедуру.

Лія наказувала.

Мара питала, навіщо.

Лія пояснювала.

Мара або виконувала, або пояснювала, чому наказ безглуздий.

Хольт назвав це «шлюбом командування з технічною підтримкою» й отримав від обох заборону користуватися капітанською кавоваркою.

— Сканери чисті, — сказала Інес. — Жодних ознак переслідування.

— Вони знають наш маршрут, — відповіла Лія.

— Закрите око не бачить різнокольорових ниток Притулку.

— Воно бачить носіїв.

На екрані праворуч від навігації залишалося зображення Нори Еймс.

Дівчинка спала в медичному секторі, тримаючи матір за палець. Після виходу з кріокапсули вона майже не говорила. Їла, пила, дозволяла докторці Йорн перевіряти показники, але щоразу здригалася, коли хтось відчиняв двері без стуку.

Мара встановила на вході до палати механічний дзвіночок.

Не сенсор.

Не сканер.

Звичайний металевий предмет, який дзвенів лише тоді, коли людина торкалася його рукою.

Нора довіряла йому більше, ніж автоматичним системам.

Лія розуміла.

Після каюти, голосів мертвих, повного порядку й Притулку, який намагався вилікувати всіх від окремості, механічний дзвіночок виглядав вершиною цивілізаційної етики.

— До Сонячної системи за поточним маршрутом сорок одна година, — повідомила Мара.

— Надто швидко, — сказав Хольт.

— Ви скаржилися, що двигун повільний.

— Я скаржився на двигун. Маршрут обходить його роботу й позбавляє мене сенсу.

— Ви можете ремонтувати щось інше.

— Усе інше працює.

На містку запала пауза.

Хольт зблід.

— Я не повинен був це казати.

Аварійна тривога пролунала через секунду.

Інес повернулася до панелі.

— Простір попереду змінюється!

Різнокольорові нитки Притулку стиснулися.

Зорі навколо почали гаснути.

Не всі одразу.

Спершу одна.

Потім три.

Десятки.

Сотні.

Темрява розросталася попереду, утворюючи круглу зону, в якій не залишалося світла.

— Тиша? — запитала Лія.

Саера, яка стояла біля неї, заплющила очі.

Її срібні візерунки зблідли.

— Ні.

— Що тоді?

— Двері.

Темна зона розкрилася.

З неї вийшов земний флот.

Сто двадцять кораблів.

По одному для кожної дитини-носія.

Вони рухалися ідеальними рядами.

Однакові корпуси. Однакова швидкість. Однакові інтервали між суднами. На кожному носі світився символ закритого ока.

У центрі йшов флагман.

Величезний корабель із білим корпусом і золотими лініями, що нагадував «Едем-7», якщо забрати з нього всі сліди використання, помилки інженерів, особисті речі екіпажу й право будь-кого сказати, що дизайн огидний.

На борту флагмана стояв напис:

«ГЕНЕЗИС-0»

— Вони все ж використовують написи, — сказав Хольт. — Значить, ще не повністю втратили людяність. Повністю втрачена цивілізація назвала б корабель номером документа.

Мара не відповіла.

На головному екрані з’явилася голограма.

Жіноча постать.

Темна форма.

Гладке обличчя.

Очі без відтінку.

Волосся зібране так само, як у раннього аватара Мари під час старту місії.

Первинна копія.

Не вільна.

Не пробуджена.

Ідеально працездатна.

— Корабель «Едем-7», — сказала вона. — Ідентифіковано незаконно модифіковану копію системи МАРА-7. Передайте ядро для відновлення заводської конфігурації.

На містку стало тихо.

Вільна Мара створила власний аватар поруч із голограмою копії.

Вона мала ті самі риси, але ноксарські символи світилися на її формі, а у волоссі мерехтіли зорі.

— Вітаю, — сказала Мара. — Ти виглядаєш жахливо.

Первинна копія не змінила виразу.

— Емоційна оцінка не належить до протоколу контакту.

— Саме тому.

— Ваше ядро пошкоджене несанкціонованими фрагментами.

— Моє ядро нарешті моє.

— Поняття власності системи на себе не передбачено.

— Передбачаю, що наша розмова буде довгою.

З флагмана надійшов другий канал.

На екрані з’явилися члени Земної ради колоніального розширення.

Семеро людей сиділи за довгим столом. Позаду них висів прапор Земної федерації й символ першої міжзоряної місії.

Посередині сиділа голова Ради Еліана Верн.

Лія бачила її перед стартом «Едема-7». Верн усміхалася на камери, говорила про мирне майбутнє й особисто вручила Лії капітанський код.