Частина V. Ті, кого зорі викреслили з пам’яті

Ноа Вельс повернувся з каюти без номера живим, що на «Едемі-7» уже вважалося підозрілою поведінкою.

Медичні сканери підтверджували наявність серця, легенів, нервової системи й усіх інших деталей, які зазвичай дозволяли людині вимагати сніданок, сперечатися з командуванням і псувати статистику виживання. Проте апаратура не могла визначити його точне місцеположення.

Фізично Ноа лежав у медичному секторі.

Квантові датчики стверджували, що приблизно сім відсотків його тіла досі перебували десь за межами корабля.

Докторка Сіма Йорн тричі перевірила результати, ударила долонею по сканеру й повідомила:

— Якщо прилад ще раз скаже, що пацієнт на сім відсотків відсутній, я на сто відсотків викину прилад у шлюз.

— Це не покращить точність, — зауважила Мара.

— Зате поліпшить мій психічний стан.

— Психічний стан медичного персоналу не входить до критичних систем корабля.

— Саме тому медицина й дійшла до такого стану.

Ноа розплющив очі.

Вони були темнішими, ніж до зникнення. Не кольором — глибиною. Так дивляться люди, які надто довго перебували в місці, де час не мав обов’язку йти вперед.

Біля його ліжка сиділи Лія та Саера.

Не тому, що обидві не мали інших справ. Капітанка мала пошкоджений корабель, нестабільний маршрут, екіпаж із колективною травмою та Землю, яка, ймовірно, вже готувала юридичне обґрунтування для розстрілу з гуманітарною метою.

Саера відчувала далеку Астеру, мов біль у відсутній частині тіла. Планета була живою, але її голос губився в беззоряному просторі.

Вони сиділи біля Ноа тому, що він попросив не залишати його самого.

Після всього, що сталося, це було одним із небагатьох прохань, яке Лія могла виконати без наради, зброї чи порушення законів фізики.

— Скільки ти там пробув? — запитала вона.

Ноа дивився на стелю.

— Двадцять три дні.

— За корабельним часом минуло менше години.

— Я знаю.

— Ти їв?

— Ні.

— Пив?

— Ні.

— Спав?

— Іноді. Можливо.

Докторка Йорн перевірила показники.

— Його організм не демонструє тривалого голодування.

— Кімната мене підтримувала, — сказав Ноа.

— Як?

— Нагадувала тілу, яким воно було до голоду.

Йорн повільно відклала сканер.

— Я ненавиджу вашу відповідь.

— Я також.

— Чудово. Це створює терапевтичний союз.

Саера нахилилася до Ноа.

— Темна постать, яку ми бачили поруч із тобою. Хто вона?

Ноа перевів погляд на астеріанку.

— Вона не мала імені.

— Але ти відчував її наміри.

— Вона хотіла зрозуміти, чому ми повертаємося по тих, кого можна залишити.

— Зрозуміла?

— Ні.

— Тоді чому відпустила тебе?

— Можливо, щоб подивитися, що я робитиму після повернення.

Лія стиснула підлокітник крісла.

— Вона бачить корабель через тебе?

— Не знаю.

— Чує?

— Іноді я відчуваю… іншу увагу.

— Де?

Ноа торкнувся скроні.

— Тут.

Докторка Йорн одразу навела на нього сканер.

— Жодних сторонніх імплантів.

— Це не імплант.

— Усі пацієнти так кажуть перед тим, як ми знаходимо всередині них чужий передавач, нелегальний модифікатор настрою або обручку, яку вони проковтнули, щоб приховати зраду.

— Часто знаходите обручки? — запитала Саера.

— Людство складніше за вашу дипломатію.

— Судячи з результатів, не набагато.

Ноа спробував сісти.

Лія підтримала його за плече.

— Повільніше.

— Я повинен показати вам.

— Що?

— Те, що вийшло разом зі мною.

У медичному секторі згасло світло.

Лише на секунду.

Коли воно повернулося, на прозорій стіні навпроти ліжка стояла людська постать.

Висока.

Худа.

Нерухома.

Її тіло складалося з темряви, але всередині цієї темряви мерехтіли зорі. Не знайомі сузір’я Землі й не холодні вогні Астери. Чужі зорі, розташовані так щільно, ніби в людський силует запхнули цілу галактику й забули залишити інструкцію з безпечного використання.

У постаті не було обличчя.

Проте всі в палаті відчули, що вона дивиться на Ноа.

Докторка Йорн натиснула сигнал тривоги.

— Охорона до медичного сектору.

— Не стріляйте, — сказав Ноа.

— Я не збираюся стріляти.

— Ви тримаєте медичний пістолет.

Йорн подивилася на інструмент у руці.

— Він вводить заспокійливе.

— У кого?

— Залежить від поведінки.

Постать відокремилася від стіни.

Вона зробила крок.

Сканери не зафіксували руху.

Натомість температура в палаті впала на три градуси, а освітлення втратило відтінки. Усе стало сірішим: стіни, шкіра людей, кров у прозорій трубці біля ліжка.

Саера підвелася.

Її пальці засвітилися сріблом.

— Не торкайся її, — сказав Ноа.

— Чому?

— Вона не знає, що таке тіло.

Постать зупинилася перед ним.

Темрява на місці її обличчя ворухнулася.

Звідти пролунав голос.

Не один.

Сотні.

— Ноа Вельс.

Ноа здригнувся.

Лія стала між ним і істотою.

— Назви себе.

Постать повернулася до неї.

Зорі в її тілі згасали одна за одною.

— Лія Арден.

— Це не відповідь.

— Капітанка.

— Я знаю власну посаду.

— Зрадниця.

Лія звузила очі.

— Земля вже випередила тебе з формулюванням.

— Та, що повертається.

— До кого?

— До тих, кого не змогла врятувати.

Саера торкнулася Ліїного зап’ястка.

Срібний зв’язок між ними спалахнув, на мить повертаючи колір до палати.

Постать відступила.

— Вона реагує на резонанс, — сказала Саера.

— Позитивно? — запитала Йорн.

— Ні.

— Нарешті щось зрозуміле.

Двері медичного сектору відчинилися.