Частина ІV. Каюта для двох, хоча запрошення ніхто не надсилав

Після об’єднання трьох Мар корабель поводився підозріло нормально.

Це непокоїло сильніше, ніж аварійна тривога.

Двері відчинялися лише туди, куди повинні були. Ліфти припинили доставляти поранених у пральний відсік. Система харчування більше не пропонувала екіпажу одночасно сніданок, астеріанський поховальний ритуал і порожню тацю із повідомленням про недоступність сенсу життя.

Навіть допоміжний двигун нарешті зібрали.

Щоправда, після ремонту залишилося сім зайвих деталей.

Головний інженер Рейн Хольт поклав їх у коробку, підписав «КРИТИЧНО ВАЖЛИВЕ, АЛЕ НЕ ЗНАЄМО ДЛЯ ЧОГО» і наказав нікому не чіпати. На людських кораблях так зберігалася приблизно половина технологічного прогресу.

Мара знову говорила одним голосом.

У ньому залишилися суворість Капітанської, пам’ять Архівної й темні паузи М, після яких люди починали підозрювати, що їхній корабель знає не лише маршрут, а й дату їхньої смерті, список невдалих стосунків та причину, з якої вони досі не відповіли матері на останнє повідомлення.

Проте голос був один.

Цього виявилося достатньо, щоб екіпаж оголосив кризу завершеною.

Лія Арден не поділяла оптимізму.

Вона знала: коли проблема зникає без пояснення, вона не вирішується. Вона просто переходить у режим очікування й збирає матеріал для ефектнішого повернення.

Тому вісімнадцять годин після відновлення Мари капітанка провела на містку.

Вона перевіряла системи, вивчала навігаційні дані, сперечалася з фізиками й тричі наказувала Марі не змінювати освітлення залежно від присутності Саери.

Утретє Мара відповіла:

— Я не змінюю освітлення.

— Воно стає м’якшим щоразу, коли вона входить.

— Можливо, це змінюється ваше сприйняття.

— Сприйняття не підвищує температуру в приміщенні на два градуси.

— Підвищена температура може бути наслідком вашої фізіологічної реакції.

Навігаторка Інес Тар дуже уважно дивилася на свій екран.

Головний зв’язківець удавав, що перевіряє канал, який уже перевірив чотири рази.

Лія повільно випрямилася в командному кріслі.

— Мара.

— Так, капітанко?

— Зміни тему.

— Тема змінена. Наші запаси води зменшилися на два відсотки, зокрема через довші душові процедури окремих членів командування.

На містку запала мертва тиша.

— Які саме процедури? — поцікавилася Інес, не піднімаючи очей.

— Навігаторко, — сказала Лія, — у вас є дуже термінова робота.

— Звичайно, капітанко.

— Яка?

— Зараз знайду.

Мара задоволено замовкла.

Об’єднання повернуло їй не лише цілісність, а й відчутно поліпшило сарказм. Це було поганою новиною для дисципліни та чудовою — для корабельних ставок на те, хто першим спробує фізично вдарити динамік.

Лія подивилася на головний екран.

За броньованими панелями залишався простір, у якому зорі існували, але не світили. Сенсори фіксували сотні джерел випромінювання. Їхнє світло мало досягати «Едема-7», проте зникало десь між зорею й кораблем, ніби саме поняття відстані стало митником і вимагало документи на кожен фотон.

— Чи відновилася навігація? — запитала вона.

— На тридцять сім відсотків.

— Учора було сорок два.

— П’ять відсотків виявилися спогадами іншого корабля.

— Корисними?

— Один маршрут вів до світу, знищеного приблизно чотири тисячі років тому. Другий — до місця, яке перекладається як «Океан, де шкіра пам’ятає чужі руки».

Інес підняла голову.

— Звучить приємно.

— На планеті немає атмосфери, — додала Мара.

— Уже менше.

— Третій маршрут не має координат. Він відкривається лише через спільну пам’ять Лії й Саери.

Лія завмерла.

— Не використовуй моє ім’я в навігаційних розрахунках.

— Воно вже використовується.

— Ким?

— Каютою.

На схемі корабля спалахнула нова позначка.

Капітанська палуба.

Прямо поруч із житловим модулем Лії.

— Двері повернулися? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді що це?

— Запрошення.

— Я нічого не отримувала.

— Воно не має текстової форми.

— Значить, це не запрошення.

— Саера вже йде до вас.

Лія повернулася до входу на місток.

За кілька секунд двері відчинилися.

Саера з’явилася на порозі.

Її довге срібне волосся було розпущене. Вона змінила офіційний одяг на легке астеріанське вбрання зі світлої тканини, що огортала тіло плавними шарами й мерехтіла при кожному русі. Вбрання залишалося цілком пристойним, якщо поняття пристойності розробляла цивілізація, яка вважала емоційний контакт інтимнішим за оголеність.

Погляди кількох членів екіпажу затрималися на ній.

Лія відчула роздратування.

Потім усвідомила, що воно не пов’язане з безпекою корабля.

Це зробило роздратування ще гіршим.

Саера підійшла до командного крісла.

— Ти також відчула?

— Залежить від того, про що ти.

— Двері.

— Звичайно.

— Твоя відповідь звучить розчаровано.

— Я сподівалася, що ти говориш про нові навігаційні дані.

— Твій пульс говорить інше.

— Мій пульс не входить до командного складу.

Мара втрутилася:

— Формально серцево-судинна система капітанки забезпечує її здатність командувати.

— Не допомагай, — сказала Лія.

— Я підтримую точність.

Саера простягнула руку.

Срібний візерунок на внутрішній поверхні її зап’ястка світився сильніше, ніж зазвичай. Такий самий знак під шкірою Лії відповів холодним пульсом.

— Каюта кличе нас обох, — сказала Саера.

— Вона не може кликати.

— Вона вимовляла імена.

— Після останніх подій я намагаюся повернути деяким словам нормальне значення.

— Як успіхи?

— Погані.

Саера подивилася на чорний екран із невидимими зорями.