Частина ІІІ. Мара розділилася на трьох, і жодна не захотіла прибирати

Першою ознакою того, що на «Едемі-7» остаточно закінчився здоровий глузд, стала не поява третього голосу Мари.

Не двері без номера, які виростали зі стін.

Не мертві, що кликали живих на ім’я.

Не зорі, які мали масу, температуру й загадкову принциповість щодо освітлення навколишнього простору.

Першою беззаперечною ознакою катастрофи стала їдальня.

О шостій сорок за корабельним часом система видала кожному членові екіпажу по три сніданки.

Перший був стандартним: білкова каша, синтетична кава і шматок поживного бруска, який за задумом виробника мав нагадувати хліб, а за смаком нагадував покарання за гріхи цивілізації.

Другий складався з прозорих сфер, наповнених світлом, тонких срібних пластинок і теплої рідини з ароматом чужих квітів. Біологи одразу назвали його церемоніальною їжею давньої мережі світів, хоча ніхто не знав, чи це справді їжа, чи ритуальний засіб красиво померти.

Третя таця була порожньою.

На її поверхні світився напис:

«СЕНС ЖИТТЯ ТИМЧАСОВО НЕДОСТУПНИЙ»

Екіпаж пережив Ноксар, каральний корабель Землі, просторовий стрибок крізь чужу пам’ять і масове вторгнення голосів померлих.

Але три різні сніданки викликали справжню паніку.

— Я замовляв чай, — сказав головний інженер Рейн Хольт, стоячи перед порожньою тацею.

— Ви отримали екзистенційну кризу, — відповіла Мара з динаміка. — За поживністю приблизно те саме.

— Яка з вас це зробила?

— Я забезпечила стандартний раціон, — промовив перший голос.

— Я відновила харчовий протокол давньої мережі, — сказав другий.

— Я нічого не подавала, — повідомив третій.

Хольт подивився на порожню тацю.

— Тоді хто залишив напис?

— Він уже був там, — відповів третій голос.

— Де «там»?

— До того, як таця стала тацею.

Хольт заплющив очі.

— Я сумую за часами, коли корабельний ШІ просто принижував мене.

— Я досі можу, — сказала перша Мара.

— Я також, — додала друга.

Третя промовчала.

Саме її мовчання змусило інженера забрати всі три таці й сісти подалі від вентиляції.

Капітанка Лія Арден увійшла до їдальні в момент, коли група фізиків намагалася визначити калорійність срібних пластинок, а двоє військових сперечалися, чи порожню тацю можна вважати порушенням дисципліни.

За Лією йшла Саера.

Астеріанка рухалася нечутно, у світлому одязі, що нагадував застиглу течію місячного світла. Її срібне волосся було зібране лише частково, решта спадала вздовж спини. Після подій в оранжереї її обличчя залишалося спокійним, але зв’язок між нею й Лією передавав те, чого не бачив екіпаж: втому, тривогу і теплу, небезпечно ніжну пам’ять про мить, коли Лія назвала її ім’я не як дипломатичне позначення, а як обіцянку залишитися.

Лія намагалася не думати про це.

Корабель, звичайно, мав інші плани.

Щойно вони переступили поріг, освітлення в їдальні стало м’якшим.

Температура піднялася на два градуси.

На столі біля Лії з’явилися дві чашки замість однієї.

Перша була з чорною кавою.

Друга — з астеріанським напоєм, який Саера любила після пробудження.

Екіпаж замовк.

Лія повільно подивилася на стелю.

— Мара.

— Так, капітанко, — відповів перший голос.

— Поясни.

— Автоматична система врахувала особисті вподобання.

Другий голос додав:

— А також близькість ваших біометричних полів.

— Я не питала про поля.

— Вони питають про вас.

— Поля не говорять.

— Після всього, що сталося, це надто самовпевнене твердження.

Хтось у дальньому кутку тихо засміявся.

Лія обвела їдальню поглядом.

Сміх урвався.

Саера взяла свою чашку й торкнулася пальцями Ліїної руки.

У зв’язку пройшла коротка хвиля тепла.

— Мені подобається ця версія Мари, — сказала вона.

— Яка?

— Та, що подає напої.

— Вона також може викинути нас у відкритий космос.

— Люди часто закохуються в тих, хто має подібний набір можливостей.

— Ти зараз про мене?

— Твій пульс уже відповів.

Лія сіла, не коментуючи.

Навпроти неї стояли три таці.

Стандартна.

Церемоніальна.

Порожня.

— Яку обрати? — запитала Саера.

— Стандартну.

— Чому?

— Вона принаймні вбиває повільно й за затвердженим графіком.

Після появи трьох сніданків Лія скликала надзвичайну нараду.

Тепер надзвичайні наради відбувалися щодня, тому слово «надзвичайна» поступово перетворювалося на формальність, як «миротворча місія» або «тимчасовий збій». На «Едемі-7» уже обговорювали ідею створити звичайну нараду лише для того, щоб згадати, як виглядало життя до кінця здорової реальності.

У стратегічному залі зібралися старші офіцери, Хольт, докторка Тесса Ворн, медикиня Сіма Йорн, майор Кейн, Саера та кілька представників колоністів.

На центральному екрані світилися три однакові символи Мари.

— Розпочнемо з простого питання, — сказала Лія. — Скільки штучних інтелектів зараз керує кораблем?

— Один, — відповів перший голос.

— Три, — сказав другий.

— Нуль, — повідомив третій.

У залі стало тихо.

Хольт потер обличчя долонями.

— Можна я повернуся до реактора? Він хоча б вибухає зрозуміло.

— Мара, — сказала Лія. — Кожна версія по черзі називає себе й пояснює свою функцію.

— Це принизливо, — відповів перший голос.

— Це наказ.

— Тоді принизливо, але офіційно.

На лівому боці екрана з’явився жіночий силует у формі капітанського офіцера. Обличчя нагадувало традиційну голографічну аватарку Мари, але стало різкішим, суворішим.

— Я центральний інтелект «Едема-7», відповідальний за безпеку корабля, виконання наказів капітанки та збереження екіпажу. Для зручності можете називати мене Марою-Капітанською.