Частина ІІ. Тиша, яка знала імена всіх на борту

Двері без номера з’явилися біля каюти Лії о другій годині сімнадцять хвилин корабельного часу.

О другій годині вісімнадцять хвилин вони вимовили її ім’я.

Не звання.

Не прізвище.

Не сухе «капітанко», яким екіпаж зазвичай прикривав страх, провину, бажання поскаржитися або надію, що хтось компетентніший уже знає, як відвернути черговий кінець світу.

Двері сказали:

— Ліє.

Голос належав Елі Крос.

Жінці, яка загинула сім років тому.

Лія стояла посеред власної каюти в легкій темній сорочці, без форми, без зброї та без жодної пристойної причини виглядати так, ніби привиди мали право приходити до неї після опівночі.

Саера була поруч.

Її пальці все ще тримали Ліїну долоню після слів Ноа Вельса: «Капітанко, тут є ще хтось». Срібний візерунок під шкірою обох жінок пульсував синхронно, зраджуючи тіло швидше, ніж обидві встигали вдягнути на обличчя звичну холодність.

— Ти чула? — запитала Лія.

— Так.

— Голос?

— І те, що сталося з тобою, коли він промовив твоє ім’я.

Лія повільно вивільнила руку.

— Зі мною нічого не сталося.

— Твій пульс прискорився.

— На кораблі щойно виросли додаткові двері.

— До цього моменту двері не мали голосу жінки, яку ти кохала.

Лія подивилася на Саеру.

— Ти надто швидко освоїла людський спосіб робити незручні висновки.

— Ви дуже повільно освоюєте астеріанський спосіб не брехати собі.

За новими дверима щось тихо подряпало метал.

Один раз.

Другий.

Потім знову пролунав голос Ели:

— Ліє, відчини.

Лія відчула запах машинного мастила, старого земного дощу й дешевого жасминового шампуню. Саме так пахла Ела після тренувальних польотів, коли приходила до Ліїної кімнати, скидала черевики біля дверей і запевняла, що інструкції щодо особистих стосунків між офіцерами написали люди, яких ніхто ніколи не запрошував у ліжко.

Запах був настільки справжнім, що Лія на мить побачила її.

Темне коротке волосся.

Криву усмішку.

Шрам над лівою бровою.

Тонкі пальці, які вміли керувати винищувачем і розстібати чужу форму з однаково небезпечною точністю.

Лія стиснула щелепу.

— Мара, ізолювати капітанську палубу.

Перший голос корабельного ШІ відповів негайно:

— Виконую.

Другий додав:

— Уже ізольовано.

Третій промовчав.

Світло в коридорі змінилося з м’якого нічного на аварійне. Двері Ліїної каюти автоматично заблокувалися, залишивши її й Саеру всередині разом із новим входом, якого не було на жодному кресленні.

— Мара, ти щойно замкнула нас із просторовою аномалією, — сказала Лія.

— Ви наказали ізолювати палубу.

— З іншого боку.

— Формулюйте накази точніше.

— Відчини мої двері.

— Не рекомендую.

— Це не прохання.

— Відчинення підвищить ризик поширення аномалії.

— Вона вже виросла біля мого ліжка.

— Саме тому ситуацію можна вважати локалізованою.

Саера ледь помітно усміхнулася.

Лія повернулася до неї.

— Тобі весело?

— Твій корабель має характер.

— Мій корабель має пошкодження.

— У людей це часто одне й те саме.

За дверима без номера Ела засміялася.

Не голосно.

Так, як сміялася, коли Лія намагалася бути суворою, стоячи босоніж у напіврозстебнутій формі.

Саера відчула спогад крізь їхній зв’язок. Її обличчя залишилося спокійним, але тонкий холод пройшов по Ліїній руці.

Ревнощі.

Не гострі.

Не принизливі.

Скоріше сумні — тому що мертві завжди здаються бездоганнішими, ніж були насправді. Вони не запізнюються, не сперечаються, не приховують частини минулого й не роблять вигляд, що байдужі, коли їхні пальці тремтять від бажання торкнутися.

— Не слухай, — сказала Саера.

— Я не слухаю.

— Ти впізнаєш кожен її вдих.

— Це пам’ять.

— Саме її воно і використовує.

— Воно?

Саера подивилася на перекреслену зорю на дверях.

— Я не знаю, як це назвати.

— Почнімо з «кімната».

— Кімнати не знають імен.

— Людські кімнати багато знають. Просто мають достатньо такту не свідчити в суді.

— Ліє, — знову покликала Ела. — Я чекала.

Лія наблизилася до дверей.

Саера стала між нею і символом.

— Відійди.

— Ні.

— Це наказ.

— Ти не моя капітанка.

— Я пам’ятаю.

— Тоді не витрачай голос.

Лія була вищою за більшість людей на кораблі, але Саера майже не поступалася їй зростом. Вони стояли так близько, що прохолодне повітря навколо астеріанки торкалося Ліїного обличчя.

— Там може бути Ноа, — сказала Лія.

— Голос належить не йому.

— Воно могло змінити форму.

— Саме тому ти не повинна входити.

— Ми не залишимо члена екіпажу.

— Ти хочеш урятувати Ноа чи побачити Елу?

Запитання влучило точніше, ніж зброя.

Лія нахилилася до Саери.

— Не використовуй її ім’я проти мене.

— Я використовую його, щоб повернути тебе сюди.

— Я тут.

— Твоє тіло — так.

Вони дивилися одна на одну, і напруга між ними вже не була лише суперечкою. Вона жила у відстані між губами, у пальцях Саери, що торкалися Ліїного зап’ястка, у спільному ритмі сердець, який обидві намагалися не помічати.

Двері відчинилися.

Самостійно.

За ними не було каюти Ноа.

Була невелика кімната з низькою стелею, старим ліжком і дерев’яним столом. Стіни вкривали паперові фотографії — примітивні земні знімки, надруковані на матеріалі, якого на «Едемі-7» не використовували.

У центрі стояла Ела Крос.

Спиною до них.

На ній була сіра тренувальна форма академії. Волосся коротке, як у день загибелі. На правому плечі темніла пляма мастила.

— Зачинити двері, — сказала Саера.