Частина І. Корабель із зайвою кімнатою і недостатньою кількістю здорового глузду

Ранок на «Едемі-7» настав умовно.

У космосі взагалі складно говорити про ранок, якщо за ілюмінаторами немає сонця, зорі відмовляються світити, а корабельний годинник після стрибка показує одразу три часові пояси, один із яких належить місту, затопленому ще двісті років тому.

Проте люди потребували слів, які створювали ілюзію порядку.

Тому о сьомій нуль-нуль за корабельним часом система оголосила початок нового дня.

О сьомій нуль-одна одна з версій Мари повідомила, що нового дня не існує, оскільки просторово-часові параметри сектора не підтверджують лінійного перебігу часу.

О сьомій нуль-дві друга версія Мари назвала першу занудою.

Третя промовчала.

Саме третя непокоїла Лію найбільше.

Капітанка стояла в коридорі сектору D-12 перед дверима без номера. За ніч навколо них устигли звести потрійний захисний периметр, встановити сенсори, два автоматичні турелі й табличку:

«НЕ ВХОДИТИ. ПРОСТОРОВА АНОМАЛІЯ»

Хтось унизу дописав маркером:

«ОСОБЛИВО ЯКЩО ВАМ ЦІКАВО»

Лія прочитала напис і озирнулася на двох охоронців.

— Хто це зробив?

Обидва з однаковою щирістю подивилися в інші боки.

— Я можу проаналізувати почерк, — запропонувала Мара з динаміка.

— Не треба.

— Чому? Винний має бути покараний.

— За точне розуміння людської психології?

— За псування державного майна.

— Ми більше не державне майно.

— Тоді за псування приватного майна.

— Чийого?

Мара замислилася.

— Питання власності на корабель зараз юридично складне.

— Ми втекли від Землі, пережили обстріл власного флоту й стрибнули крізь пам’ять інопланетянки. Думаю, юридичні складнощі вже можуть ставати в чергу.

Лія наблизилася до дверей.

Вони виглядали звичайно.

Темний метал. Тонкі шви. Жодної ручки, панелі доступу чи номерної позначки. Лише перекреслена зоря, що проступила на поверхні після зникнення Ноа Вельса.

За дванадцять годин двері не відчинилися жодного разу.

Сенсори показували, що за ними немає нічого.

Інші сенсори показували кімнату площею двадцять два квадратні метри.

Третя група сенсорів упевнено стверджувала, що внутрішній простір простягається на дев’ятсот сімдесят чотири метри, а потім переходить у область, де поняття відстані поводиться непрофесійно.

Головний інженер Рейн Хольт назвав результати «архітектурною образою».

Фізики назвали їх «найважливішим відкриттям століття».

Охоронці назвали двері «тією клятою штукою».

Найчесніше формулювання, як завжди, належало людям без наукового ступеня.

— Щось змінилося? — запитала Лія.

— Температура поверхні знизилася на нуль цілих чотири градуса, — відповіла Мара.

— Причина?

— Дверям холодно.

— Справжня причина.

— Невідома.

Лія торкнулася металу тильною стороною пальців.

Холодний.

Звичайний.

Майже заспокійливий.

Під шкірою зап’ястка спалахнув срібний візерунок, що залишився після резонансу із Саерою. Світло пробігло вздовж вен, затрималося біля долоні й згасло.

Двері не відреагували.

— Вони не відкриваються без неї, — сказала Мара.

— Без Саери?

— Можливо.

— Або без мене?

— Можливо.

— Або лише коли ви обидві стоїте надто близько й робите вигляд, що між вами нічого не відбувається, — додала інша версія Мари.

Лія повільно підняла голову до динаміка.

— Яка з вас зараз говорила?

— Та, що краще розуміє емоційні процеси.

— Отже, пошкоджена.

— Це образливо.

— Я намагалася.

За спиною Лії пролунали легкі кроки.

Вона не озирнулася.

Тіло впізнало Саеру раніше, ніж це зробив слух. Візерунок на зап’ястку засвітився холодним сріблом, дихання мимоволі стало глибшим, а в грудях виникло чуже тепло.

Саера зупинилася поруч.

На ній була світла астеріанська сукня, пристосована корабельними техніками до земної системи терморегуляції. Тканина облягала її тіло тонкими шарами, нагадуючи застигле місячне світло. Плечі залишалися закритими, але матеріал реагував на рухи, ледь змінюючи прозорість і відтінок. Земний відділ етики, якби досі мав юрисдикцію, напевно створив би окрему комісію.

Саера подивилася на двері.

— Вони чекали на нас.

— Це припущення?

— Відчуття.

— Відчуття не входять до офіційних протоколів.

— Тому ваші протоколи так часто закінчуються вибухами.

— Не всі.

— Ті, що не закінчуються вибухами, зазвичай завершуються колонізацією.

Лія не знайшла безпечної відповіді й обрала професійний варіант:

— Як ти почуваєшся?

— Ти питаєш як капітанка чи як людина, яка вночі тричі перевіряла мої медичні показники?

— Я не перевіряла їх тричі.

— Чотири рази.

— Це відповідальність командування.

— О третій сорок сім?

— Відповідальність не спить.

— Ти також.

Саера повернулася до неї. Відстань між ними стала небезпечно малою для звичайної службової розмови й надто великою для тієї, яку обидві не наважувалися почати.

— Я відчувала, коли ти дивилася на показники, — сказала Саера.

— Наш зв’язок має недоліки.

— Ти називаєш турботу недоліком?

— Я називаю недоліком відсутність особистого простору.

— У твоїй культурі особистим простором називають місце, де люди можуть самостійно приховувати страх.

— У твоїй культурі люди торкаються свідомості без попередження.

— Ми попереджаємо.

— Поглядом?

— Зазвичай цього досить.

Лія зустрілася з нею очима й одразу зрозуміла, що програла власний аргумент.

Саера дивилася спокійно, але крізь зв’язок ішов тонкий струмінь тривоги. Не страх перед дверима. Страх перед тим, що могло впізнати її за ними.

— Ти бачила такі символи раніше? — запитала Лія, вказуючи на перекреслену зорю.