Пролог. Після стрибка навіть тиша потребувала ремонту

Стрибок завершився без урочистої музики, фанфар, оплесків і традиційної промови про незламність людського духу.

Людський дух у цей момент лежав на підлозі капітанського містка, притиснутий аварійною гравітацією, і тихо блював у герметичний пакет із написом: «Для біологічних відходів. Не використовувати повторно».

Капітанка Лія Арден розплющила очі й одразу зрозуміла три речі.

Перша: вона досі жива.

Друга: корабель, імовірно, вважав це тимчасовим технічним непорозумінням.

Третя: чиєсь коліно впиралося їй між лопатки.

— Заберіть із мене майбутнє людства, — прохрипіла вона.

Коліно зникло. Хтось поруч застогнав. У темряві дзенькнув метал, а потім пролунав короткий, дуже особистий вислів, який у звітах Землі зазвичай перекладали як «екіпаж зберігав високу мотивацію».

Аварійне освітлення спалахнуло червоними смугами. Місток постав перед Лією таким, яким вона ніколи не хотіла його бачити: перекошеним, задимленим, залитим холодною піною системи пожежогасіння й прикрашеним людьми, що лежали в позах, непридатних ані для героїчних пам’ятників, ані для пристойної медичної документації.

Один із навігаційних пультів димів.

Другий показував океан.

Третій наполягав, що «Едем-7» перебуває в передмісті Буенос-Айреса.

Лія подивилася на останній екран довше, ніж було потрібно.

— Принаймні там є атмосфера, — сказала вона.

— І пристойна кава, — озвався хтось із підлоги.

— Хто це?

— Не знаю, капітанко. Я ще не згадав, хто я.

— Коли згадаєте, внесіть себе до списку на медичний огляд.

— А якщо не згадаю?

— Тоді до списку командування.

Людина на підлозі нервово засміялася. Сміх швидко перейшов у кашель.

Лія сперлася долонею об край командного крісла й підвелася. М’язи відгукнулися болем, наче під час стрибка її тіло ненадовго розібрали, перевірили на наявність гарантії, а потім склали назад працівники, яким до завершення зміни залишалося сім хвилин.

На внутрішній поверхні її зап’ястка тремтів тонкий сріблястий візерунок.

Він з’явився після резонансу із Саерою.

Лія вже встигла назвати його побічним нейрофізіологічним ефектом, наслідком контакту з астеріанською свідомістю та ще кількома словами, що дозволяли не вживати термін «зв’язок». Слово «зв’язок» здавалося їй підозріло теплим, надто людським і небезпечно схожим на обіцянку, яку одного дня доведеться виконувати.

Візерунок під шкірою спалахнув холодним світлом.

Разом із ним до Лії прийшло чуже відчуття.

Біль.

Не її.

Саери.

Лія різко повернула голову.

На іншому боці містка, біля зруйнованої панелі тактичного контролю, лежала висока світловолоса постать. Саера була непритомна. Її довге сріблясте волосся розсипалося по темній підлозі, переплітаючись із уламками прозорого дисплея. Бліда шкіра здавалася майже синьою в аварійному світлі. На скронях тьмяно мерехтіли тонкі астеріанські знаки, схожі на морозні візерунки, які хтось навчив пам’ятати дотики.

Лія рушила до неї.

Кожен крок був боротьбою між наказом капітанки перевірити корабель і бажанням жінки впевнитися, що Саера дихає. Капітанка перемогла, як завжди. Саме тому Лія опинилася біля Саери швидше за медиків.

Вона опустилася навколішки й торкнулася пальцями холодної шиї астеріанки.

Пульс був.

Повільний.

Надто повільний за людськими мірками, але Лія вже знала, що астеріанська біологія любила принижувати земну медицину самою своєю присутністю. Саера могла виглядати мертвою, поки просто слухала планету, а одного разу просиділа майже годину без помітного дихання, після чого спокійно повідомила, що люди надто голосно панікують.

Повіки Саери здригнулися.

Її очі розплющилися.

Темні, майже бездонні, вони кілька секунд не фокусувалися. Потім знайшли обличчя Лії.

Зв’язок між ними спалахнув так різко, що Лія вдихнула крізь стиснуті зуби.

Вона відчула холодний сад. Запах крижаних квітів. Беззоряне небо. Чиюсь долоню на своїй щоці — але це була не її пам’ять. І не зовсім пам’ять Саери.

Потім усе зникло.

— Ти жива, — сказала Лія.

Голос прозвучав суворіше, ніж хотілося.

Саера повільно підняла руку й торкнулася пальцями її зап’ястка, саме там, де під шкірою мерехтів срібний візерунок.

— Ти розчарована?

— Я складаю список проблем.

— І моє життя в ньому проблема?

— Твоя звичка прокидатися з філософськими питаннями — так.

На губах Саери з’явилася слабка усмішка.

Лія відчула цю усмішку раніше, ніж побачила. Вона пройшла крізь зв’язок теплим рухом, надто інтимним для містка, де кілька людей приходили до тями, а один технік намагався витягти власну ногу з-під командного столу.

— Капітанко, — озвався медик позаду. — Дозволите оглянути представницю Астери?

Лія не відразу прибрала руку.

Саера теж не відразу відпустила її зап’ясток.

Медик удав, що дивиться на сканер. Професійна етика була одним із найцінніших ресурсів корабля, особливо коли всі інші ресурси вибухали.

— Огляньте її, — наказала Лія й підвелася. — Потім усіх інших.

— Вас також.

— Я в порядку.

— Ви стоїте на уламку дисплея.

Лія подивилася вниз. Гострий уламок пробив підошву її черевика, але не дістав до стопи.

— Він у гіршому стані.

— Капітанко…

— Після екіпажу.

Медик зітхнув так, як зітхають люди, котрі присвятили життя порятунку інших і згодом зрозуміли, що найбільшу загрозу пацієнтам становить їхня впевненість у власній незамінності.

Лія повернулася до центральної панелі.

— Мара.

Корабель не відповів.

Лія завмерла.

На містку теж стало тихо. Не тому, що люди припинили стогнати, кашляти чи лаяти технічний прогрес. Просто всі раптом помітили відсутність голосу, який зазвичай коментував їхні помилки швидше, ніж вони встигали їх зробити.