Каяття

Швидко та вміло оминаючи різноманітні перешкоди, містом мчав мало чим примітний автомобіль. За кермом сидів молодий чоловік. Прекрасно знаючи цю дорогу, та свій автомобіль, керував доволі розважливо, відкинувшись на спинку крісла, та тримаючись за руль лишень однією рукою. Та обличчя його випромінювало цілковиту серйозність, а очі, котрі приховані за темними окулярами, наповнені смутком. Крім того сам чоловік постійно відчував тривогу, боявся, що не прибуде вчасно, що все відбудеться за його відсутності. Що він привезе потрібну людину занадто пізно.

Цією людиною був саме пасажир, який, наче на голках, сидів поруч водія. І тривожився вже він власне через таку швидку їзду, до якої зовсім не звик. Але навіть з певним захопленням споглядав вперед, відчуваючи крім того всього, ще й азарт. Сам же пасажир є ніким не іншим, як священиком. Одягнений у чорну сутану, а на голові міцно тримався широкополий чорний капелюх, під яким було вже сивіюче коротке волосся. Виглядав він старшим за водія, їх відділяло близько десяти років. На обличчі не було жодної волосинки, слуга божий регулярно все збривав, варто лиш з’явитись легкій щетині. А очі, сірого кольору, дивились на світ якимось сумним поглядом. Слуга Божий прекрасно розумів куди його везуть, а також усвідомлював для чого потрібна така швидкість. До людини, котра вирішила сповідатись перед смертю, не можна запізнюватись, оскільки в цій справі кожна секунда на вагу золота.

Нарешті, не промовивши за час їзди жодного слова, вони приїхали до потрібного місця, туди, куди власне й вела ця дорога, і де вона закінчувалась. Не гаючи жодної миті, водій та священик вийшли з автомобіля та попрямували до розкішного будинку, що, наче, височів над ними. Хоч той не був таким вже і високим, маючи тільки два поверхи, але, тим не менш, вражав своєю масштабністю. На замок, звісна річ не схожий, але з якимось помістям минулих століть його можна легко переплутати. Притримуючи капелюха, аби його не зірвав вітер, священик, слідом за чоловіком, піднявся широкими сходами та опинився у будинку.

Там їх, майже на порозі, зустріли тутешні жителі. Чоловіки, жінки, різного віку, а також діти, від малого і до велика. Вони, наче по якійсь команді, вистроїлись перед входом та, майже хором, привітались із священиком. Дехто, в основному жінки, кинулись цілувати йому перстень, але слуга Божий жестом вказав, що цього не потрібно.

- Куди мені йти? – спитав священик, даючи зрозуміти, що відразу готовий виконувати свої обов’язки.

Одна із жінок, якій явно ще немає тридцяти, зголосилась провести даного гостя до потрібної кімнати. Вона, доволі таки швидко, піднялась на другий поверх та рушила далі коридором. Священик не відставав від неї. За всією цією метушнею він не встиг розгледіти місцевий інтер’єр, лишень вловив поглядом загальні риси: фотографії, картини, оздоблення, килими і так далі. Але щось конкретне описати він не зміг би.

Нарешті жінка зупинилась перед потрібними дверима. Та перед тим, як впустити туди священика промовила, з нотками тривоги, а ще якогось сорому в голосі.

- Мій батько протягом життя не виділявся якоюсь набожністю. Не знаю, чи добре це чи погано, що він вирішив посповідатись, але…

Розуміючи, як їй важко даються ці слова, священик легко торкнувся плеча жінки та спокійно вимовив, що знає, як має чинити. На мить вона поглянула йому у вічі, а потім просто кивнула головою, даючи знати, що він може заходити.

Священик опинився у не такій вже і великій кімнаті, як спершу очікував, але тим не менш, просторій. У ній розміщувались лишень потрібні речі, нічого зайвого: стіл в куті, ліжко, біля котрого стояло крісло, спеціально приготовлене для священика, шафа, а також книжкова полиця, вся закладена книгами, та деякими дрібничками, які мали цінність для власника. На стінах, поруч із картинами та фотографіями, висіло безліч нагород, які заробив власник протягом всієї своєї діяльності. Вікна прикриті шторами, але крізь них продовжувало просочуватись слабке сонячне світло, тож у кімнаті панувала напівтемрява, у котрій все-таки можна все розгледіти.

На ліжку, укритий легким покривалом, лежав старий чоловік. Варто лишень священику увійти до кімнати, як він кволим голосом перший привітався, та постарався піднятись. Але зрозумівши, що у нього цього не вийде, полишив марні спроби. Слуго Божий підійшов до ліжка та, не очікуючи на непотрібні запрошення, сів на крісло.

- Ви хочете посповідати, і я прийшов, щоб полегшити Ваші страждання. Говоріть, сину мій, розкажіть мені про свої гріхи.

На ці слова чоловік видав щось схоже на сміх. Це здивувало священика, але він ніяк не видав своїх емоцій, натомість терпляче очікував, коли ж хворий почне свою розповідь.

- Знаєте, святий отець, Ви врази молодший за мене. Тож кумедно слухати від Вас слова «сину мій», - якомога бадьоріше вимовив чоловік.

Священик також вловив це, і його губи також трішки розширились у доволі несміливий посмішці.

- Навіть на смертному одрі не втрачаєте відчуття оптимізму. Мій досвід підказує, що це полегшить Вам прихід невідворотного.

Чоловік на це нічого не відповів, відразу почав розповідати все, що його турбує.

- Я прожив ціле життя. Так, раніше я був набагато… у всіх відношеннях, кращим ніж є зараз. – тут він також видав легенький смішок, який переріс у такий же кашель. – Знаєте, святий отець, я маю чим пишатись. Всього я не буду перераховувати, нехай це зроблять інші люди. Але якби вони знали… якби всі знали, в чім я згрішив… це перекриває всі мої здобутки і досягнення.