Глава 45. День народження боса.

- Ми – найгарніша пара нашого міста!

Ігор роздивлявся пробні фотографії, які нам зробили на весільному ярмарку, який ми відвідали учора. У просторому залі колишньої філармонії юнаки та дівчата, які вирішили побратися, могли познайомитись з фотографами, розглянути варіанти білих суконь, вибрати тамаду, місце проведення весілля, весільного мейкапера тощо.

- Не знаю…

- Не знаєш що? – здивувався бос. – Що ми – найкращі?

- Що ми – пара…

- Як ти можеш, Тіно? Що я ще маю зробити, щоб довести тобі серйозність моїх почуттів?

- Любий, тобі не треба нічого доводити, ти давно все довів…

- Що ж тоді тебе зупиняє?

- Страх…

- Страх?

- Перед твоїми батьками. Панічно боюсь моменту знайомства. Так і здається, що твій тато як гаркне, то мене й вітром здує.

- Люба, я не можу гарантувати, що батько прийме тебе з розкритими обіймами. Та боятися пізно. Однаково ти – моя. Якщо тато не прийме мій вибір, то ми розпрощаємось назавжди. З ним, звісно. Мама – то свята жінка, для неї моє щастя над усе і тебе вона полюбить, обіцяю.

- І все ж страшно.

Поцілунок у скроню мав заспокоїти моє серденько.

Сьогодні – день, до якого ми йшли цілий місяць.

Все владналося у моєму житті. Брат Саша живий-здоровий і знов посміхається своєю чарівною посмішкою. Викрадачі у тюрмі. Аделаїда виїхала до Італії, до конюха, батька її близнят. Зла я їй не бажаю, хай вчиться жити у мирі, благополучно народить малюків і буде щаслива у шлюбі. Хоч і багатенько моєї крові вона попила, та все завершилось добре, тож я її пробачила. Не пробачити – то удар по собі, по власній долі. А мені цього не треба. Хай живе, як знає. Тільки, сподіваюсь, більш ми з Ігорем про неї не почуємо.

У нас своє життя, свої перемоги і свої клопоти.

Ми з командою усе зробили для того, щоб представити кав’ярню «Три коти» у найкращому вигляді. Сьогодні вона закрита для відвідувачів, бо готуємося до дня народження боса. Мого любого боса. Поки команда квітчає залу та готує бенкет, Ігор «готує» мене. В модному салоні краси «Помаранчева троянда» мені зробили професійний макіяж і гарну ділову зачіску. У дорогому бутіку підібрали одяг: тоненька блуза відтінку «цукрова пудра», костюм, що складається з короткого жакету та спідниці-олівець з невеликим розрізом ззаду, модного відтінку «північна крапля», тілесного кольору майже непомітні панчохи, модельні черевички на невисоких підборах. Я сама себе не впізнала, дивлячись у дзеркало.

Скільки пам’ятаю себе – звичайне дівчисько у футболці та драних джинсах. А тепер на мене дивилась молода витончена жінка, втілення інтелігентності, ділового настрою і дещо гламуру. Така собі бізнес-леді.

Це точно я? Тепер не соромно стояти поруч із вишукано одягненим босом.

Затримались ми навмисне, і на вечірку потрапили тоді, коли гості вже зійшлись і напружено очікували іменинника.

Коліна, звісно, дрижали, коли Ігор вів мене під руку поміж столиками, киваючи на усі боки знайомим та незнайомим бізнесменам.

Ось і столик, де його чекають батьки. Старого Греченка наживо я бачу вперше, хоча не раз зустрічала його портрети у пресі чи в електронному вигляді в новинах. Майже повністю сивий, зморшкуватий, видно, що доля його добряче потріпала до того, як став відомим бізнесменом, через те і недовірливий суворий погляд, холодний, мов айсберг десь у Північно-Льодовитому океані. Дивиться прискіпливо, звівши докупи брови і, чесно кажучи, не викликає симпатії. Ігор схожий швидше на матір, миловидну невисоку жіночку, що споглядає на мене з цікавістю, але приязно. І на руках у неї вже примостився непосидючий Масяня!

- Мамо, тату, вітаю вас у моїй кав’ярні «Три коти», з одним ви, бачу, вже познайомились.

- Миле створіння, - відповідає жінка, погладжуючи сіру шубку. – Та познайом же нас, синку, зі своєю чарівною супутницею!

- Христина Смоленко – моя перша помічниця, піар-менеджер, чий талант та заповзятість допомогли витягти кав’ярню на той рівень, на якому ви її бачите і, по сумісництву, господарка котів. А ще… моя наречена.

За усіма столиками стало тихо-тихо. Доля молодого Греченка і так цікавила усіх присутніх, а тут ще таке зізнання.

Коли б до зали залетіла муха, то чути було б, як вона пролітає, та тиша була абсолютна. Першою зреагувала мати Ігоря. Втім, вона вже знала, що у сина є дівчина, що він представить мене під час святкового банкету, і все ж не чекала такої заяви. Вона піднялась, підхопивши Масю на руки, підійшла до мене:

- Ласкаво просимо до сім’ї, дівчинко!

- Дякую!.. – ледве видавила із себе.

- А я тебе вже бачила, - мама Ігоря зацікавлено ковзає очима по моєму обличчю. – Вже бачила тебе… в обіймах Ігоря, у нас вдома коло воріт! Це ж ти була, Христино?

Я кивнула і почервоніла. О, тоді я була заплакана і розтріпана, та й ніч була, лише ліхтарі осявали подвір’я, невже жінка встигла мене роздивитись. Як соромно!

- Я ще тоді подумала: яка мила дівчинка! І вирішила, що ти б підійшла моєму синові.