Глава 44. Мій перший раз.

Що я пережила – не побажаєш і найбільшому ворогу. Замкнена у маленькому кабінеті боса, не в змозі нічим зарадити. Та якби я не була замкнена, то чи на краще вийшло б? Тільки заважала б, бо доводилось би ще й за мною пильнувати. Як би там не було, та все склалося добре. Хоча, якби Аделаїда не повідомила точне місце, де тримали Сашка, то навряд чи все склалося добре. За це їй дяка і моє прощення. А більш не хочу не бачити, ні чути її ніколи в житті.

Зараз для мене важливе лише те, що братик стоїть переді мною, нещасний, брудний, змарнілий, але живий та неушкоджений. Дивлюся – і повірити не можу. Сашуню! Брат ворухнув куточком губ – і я кинулась його обіймати. І плакати. Тепер можна.

З пів години назад, коли я металася по кабінету боса пораненою тигрицею, нарешті почувся дзвоник, який повернув мене до життя.

«Ми знайшли Сашка, - у голосі Ігоря чулось неймовірне полегшення. – Він у порядку. Скоро приїдемо, чекай, кошенятко».

Я чекала. І все відновлювала у пам’яті слова коханого. Мені ж не вчулося, він дзвонив і сказав, що везе брата сюди. Чи то вже виверти перевтомленого мозку? Я знов і знов відкривала історію дзвінків у смартфоні, щоб впевнитись: була та розмова, отже, все добре.

- Тіно! – голос брата грубий і хриплий, на плечах у нього якась ковдра, а сам він холодний, як мрець, і якийсь не такий, як завжди.

Звісно, що не такий. Вічний веселун і жартівник, попри наше не надто веселе дитинство. А зараз ніби вкритий пеленою смутку і болю, безнадії і відчаю, які не відпускають так одразу. На зап’ястях – синці і червоні смуги від мотузок, та мабуть, не тільки на зап’ястях.

- Все в минулому, - обіймаю і покачую його, як у дитинстві. – Все в минулому…

Котики, усі троє, зібрались навколо Саші, труться об ноги, муркочуть. Вони все розуміють!

Підходить Ігор, змарнілий, пом’ятий, але усміхнений і задоволений. Він сьогодні герой. Мій герой. Багато хто брав участь у визволенні Саші, та без нього нічого б не було, бо він усіх підняв, організував, надихнув. Навіть не знаю, якими словами дякувати. Та то все потім. Зараз я обіймаю брата, гладжу по нечесаній голові, шепочу на вухо, як люблю його, як чекала, запевняю, що тепер наше життя буде радісним, безпечним і щасливим. Назавжди.

- Все страшне у минулому, - підтверджує Саша, схиляючи голову мені на плече.

Бачу, що він ледве на ногах тримається, блідий зовсім, мов привид. Ігор теж звертає увагу на стан хлопця.

- Зараз Белла принесе щось пожувати, і я відвезу вас додому.

Завідуюча заходить з повним підносом: гарячий трав’яний чай, свіжа випічка, витирає на ходу сльозинки, що котяться по обличчю:

- Я неймовірно щаслива, що все скінчилося. Багато не їж, Сашунь, - попереджає. – Краще ще чаю випий – і спати. Уві сні організм людини відновлюється. Завтра будеш, як молодий огірочок з грядки!

Гліб, Єгор і Альбіна один за одним заходять до кабінету боса, щоб висловити свої поздоровлення та побажання.

Потім Ігор підхоплює попід руки вже куняйочого Сашка і відводить до автівки Микити. Свою таки він встиг продати. Добре, хоч не підписав документи на продаж бізнесу, в останній момент зупинив його дзвінок Аделаїди.

Сьогодні Ігор у моїй квартирі вперше. Колись, коли ми тільки познайомились, я запрошувала його на чай, та він мене невірно зрозумів, вирішив, що простачка вирішила звабити боса. Як часто ми не розуміємо одне одного… А я усього лиш хотіла віддячити за те, що він мене з трьома котами підвіз додому. По-дружньому.

І ось Саша вже сопе у своїй кімнаті, заснув, ледве вухом торкнувся подушки. Я тільки-но від нього, вкрила ковдрою, погладила по голові, як малого. Коти від Сашка не відходять. Ми забрали їх із собою, і зараз Малюк спить поруч із моїм братиком під ковдрою, Масяня примостився поверх ковдри у ногах, а Мишка захищає його сон, лежачи, мов мовчазний сфінкс, на грудях.

Зараз ми з Ігорем сидимо на кухні і п’ємо чай. Останні три дні я майже нічого не їла і не пила. А тепер організм повертається до життя і починає вимагати свого. Надворі вже ніч, лише світло вуличних ліхтарів просочується крізь тонкі фіранки. У кімнаті теж напівтемрява, верхнє світло я вимкнула, і залишилась лише м’яка тепла підсвітка, мені подобається саме так. І звуки міста за вікном. І аромат чаю з лимоном та жасмином. І найкращий у світі чоловік по той бік столика – мій улюблений бос.

- Посиджу у тебе, добре? – несміливо запитує він. – Не хочу залишати вас із братом одних. Так і здається, що хтось знов захоче відібрати  частину мого світу.

- Не можу знайти слів, - дивлюсь на нього, обіймаючи обома руками гарячу чашку. – Те, що ти для мене зробив… Життя врятував і братове, і моє. При цьому власним життям ризикував, готовий був кав’ярню продати… Жодні слова не в змозі передати міру моєї вдячності, Ігоре!

- Для мене найбільша дяка – бачити, що ти посміхаєшся, знати, що ти щаслива, Тіночко. Давай забудемо про все, що сталося, мов про страшний сон, і ніколи не будемо згадувати. Добре, кошенятко?

- Забудемо… - прошепотіла я. – Назавжди…

Відставила порожню чашку і потягнулась до нього, бо так захотіла тепла, як ще ніколи до цього часу. Губи мої майже торкнулись його губ, та Ігор раптово відсторонив мене:

- Ні!.. Не треба, кошенятко…