Глава 43. Врятувати Сашка!

- Ігоре Сергійовичу! – зазирає до кабінету Белла. – До вас тут…

- Негайно запрошуй! – полегшено вигукує Греченко і витирає рукавом піт з чола.

До кабінету заходять троє. Опецькуватий неприємний чоловік із холодним, мов лезо ножа, поглядом, одразу видно, що він тут – пан, навіть на Ігоря дивиться згори вниз, при тому, що нижчий на дві голови. І двоє молодиків з дипломатами, у строгих костюмах з краватками, по тому, як тримаються, по їхніх поглядах, зрозуміло, що то службовці.

- Зачекався, - мовить Ігор і вказує товстуну на крісло.

Той хмикає:

- Тобі на зустріч йду, Греченко. Сам розумієш, мені воно не надто й треба…

- Повірте, ви не прогадали, перспективи чудові. З вашими статками мережа кав’ярень «Три коти» незабаром огорне не лише нашу країну, а й вийде за рубіж.

- Ох, не знаю, не знаю… Та нехай вже буде так.

Молодики відкривають дипломати і починають обмінюватись документами.

- Ігоре, ти, що, продаєш кав’ярню? – наближуюсь і шепочу йому на вухо.

- Так, кошенятко, кав’ярню і право на створення мережі закладів подібного типу.

- Але ж це все, що у тебе є! Кав’ярня важлива для тебе!..

- Немає нічого важливішого за тебе, кошенятко. Мені дають суму, яка складе потрібний викуп разом з грошима за твою квартиру, мою автівку, тими, що зібрали друзі, ще деякі цінні речі продав, мама заклала кілька дорогоцінностей. Без грошей не варто й вирушати, сама розумієш, кошенятко. Одного боявся, що не встигну оформити угоду. Та тепер буде все гаразд.

Повірити не можу! Ігор заради мене продає свій бізнес, усі свої цінності!

- Ти ж залишишся голий і босий! – шепочу розгублено.

- Що ж, голі й босі підемо світом разом з тобою. І Сашею, - проводить пальцями по моїй щоці він і повертається до опецькуватого чоловіка: - Готівкою, як і домовлялись?

Той без слів викладає на стіл пачки доларів, зиркає зацікавлено на мене, зверхньо посміхається:

- Я слово своє тримаю. Підписуй документи, Греченко.

Ігор перекладає пачки до сумки, вішає її на плече:

- Сам повезу викуп. Коли бажають отримати гроші, то хай обходяться без «процентів».

Навіть не знаходжу слів у відповідь. Лише стискаю у долоні смартфон, на який має зателефонувати таксист. У голові не вкладається…

- Підпис, Греченко!.. – нагадує покупець кав’ярні, підсовуючи йому документи.

- Дякую, Ренате Офтимовичу. Дякую за розуміння та оперативність. Один момент.

Ігор дістає ручку, схиляється над паперами. Стержень вже торкається паперу, і голосний дзвінок на моєму смартфоні зрушує повислу тишу.

А я немов зависла.

- Відповідай, Тіно, - торкає мене за плече Ігор. – Скажи, що гроші в повному обсязі зараз привезе довірена людина, бо у тебе гіпертонічний криз і тебе забирають до лікарні. Коли бажають отримати вказану суму – хай не комизяться. І Сашка хай привозять на обмін! Тьфу ти, можна нічого не казати, я забув, це ж просто таксі…

Здригаюсь і вмикаю телефон.

- Алло?

Дивно, але голос не чоловічий. І взагалі, це не таксі. Знайомий голос ллється і ллється у мої вуха. Кліпаю, намагаючись зрозуміти, бо мізки вже відмовляються думати, і повільно осідаю на підлогу, втративши останні сили.

- Тіно! – злякано вигукує Ігор і мене підхоплюють міцні чоловічі руки. – Тіно, що?!

- Став підпис, Греченко! – гаркає незадоволено отой Ренат Офтимович. – У мене кожна секунда на вагу золота, а я повинен тут на твою «санта барбару» дивитись!

- Не став підпис… - видавлюю з себе і зриваю таку вигідну для огрядного багатія угоду.

Річ у тім, що подзвонила на мій номер зникла Аделаїда Руденко.

«Не вимикай телефон, Тіно, я дзвоню щодо твого брата, Олександра! Зараз я все розповім, прошу вислухати і бути поблажливою до мене. Твій брат живий і здоровий, я скажу, звідки його забрати…»

На цих словах я й посунулась, бо затьмарилось у голові. Ось три дні стійко трималася, була у постійному напруженні, а зараз, коли почула, що із Сашою все добре і ми можемо поїхати по нього, сили залишили мене.

- Тіночко!

- Це Аделаїда дзвонить, - видихнула я.

Ігор вихопив у мене з рук смартфон, водночас клацнувши на гучність, щоб і я могла чути розмову:

- Ти?!

- Не кричи, Ігорьочку, на вагітну жінку! Я й так мало не втратила близнят. Просто вислухай…

- Де Саша?! Я не буду тебе слухати, поки не скажеш, де Саша!

Аделаїда назвала якийсь-там кілометр по трасі якійсь-там номер, це мені нічого не говорило, та Ігор, видно, усе зрозумів.

- Там покинутий завод, - додала колишня боса. – Двері будуть відчинені, там знайдете свого хлопця. Шкоди йому не заподіяли ніякої, просто наляканий. І зв’язаний. Я б і зараз звеліла його відпустити, та куди він піде? Заблукає напевно. Краще відправ когось за ним.