Глава 42. Глухий кут.

Думки билися у голові, та полегшення не приносили. Я вже була впевнена на всі сто, що винна у викраденні мого братика клята Аделаїда. І впевнена, що від мене вона не нікуди не дінеться, раніше чи пізніше я знайду це стерво. Знайду, і…

Та що мені до викрадачки?.. Я хочу повернути Сашу!

Відчуваю себе у центрі гігантської воронки, що розкручується. Усі навколо намагаються щось робити, та всі спроби розбиваються на скалки, а я зовсім безпорадна зараз, і від цього мені ще гірше. Ладна віддати частину свого життя, аби прокинутись – а братик вже поруч. Чи буде це коли-небудь?

Я не розумію, що робити… Коли я не могла двадцять тисяч знайти, щоб віддати борг, то названу викрадачем суму мені й за все життя не заробити, коли б навіть працювала з ранку до ночі, не їла й не пила. Я була ладна продати квартиру, та й це врятує, бо то – мізер.  З чоловіком, який дзвонить, торгуватись нема сенсу, бо він лише найманець. Головна фігура в цій грі – Аделаїда Руденко, людина без душі й серця. Точніше, і не людина зовсім.  Коли б я могла поговорити з нею…  Я б усе зробила, що вона забажає. Я б усе віддала заради порятунку брата. Та що я маю, щоб віддати злодійці? Хіба що власне життя…

Ігор довго висів на телефоні, та бачу, що усі його старання марні.

- Йди до мене, кошенятко, - молодий чоловік саджає мене на коліна, дихає у волосся. – Сподіваюсь, вона не заподіє зла невинному.

І ми обоє знаємо, про кого мова. Але я не так впевнена, як він. Аделаїда злетіла з котушок, і ніхто не знає зараз, чого від неї чекати.

Ми посиділи ще трохи. Мовчки, і за це я вдячна. Не можу зараз слухати порожні обіцянки. Не слід говорити «все буде добре», «не хвилюйся», «ти маєш відпочити», «не думай про погане», «будь оптимісткою», коли серце тримається на волосинці. Якщо щось трапиться з братом – воно обірветься. Я це відчуваю.

Белла принесла щось пережувати. Звісно, мені й крихта зараз до горла не лізе, та Ігор сказав «треба» і якось примудрився чимось мене погодувати. Не знаю, чим, бо не відчуваю зараз ні солодкого, ні кислого, ні гіркого. Ніякого смаку. Не чую запахів. Не бачу кольорів. А життя, виявляється чорно-біле, і тільки якість розфарбовує його барвами.

Як же змінюються пріоритети! Раніш я захоплювалась навчанням, мріяла стати піар-менеджером. Раніш я любила гуляти містом, вдихати сонце, купатися під дощем, рахувати сніжинки… Раніш я горіла справами кав’ярні, жадала допомогти Ігореві витягти її на гідний рівень… Раніш я бажала справжнього кохання, гарячих обіймів, цілунків, що опалюють, і чогось більшого… Тепер в моїй голові, душі та серці залишився лише братик…

- Піду, кошенятко, - мовив Ігор, коли закінчив мене годувати. – Старий Руденко на дзвінки не відповідає, спробую пробитися до нього і поговорити віч-на-віч. Не думаю, що він знає про викрадення, та може щось підкаже. Може, знає, де його божевільна дочка може утримувати Сашу.

Кивнула, згорнулась клубочком на дивані, коти полягали поруч, тривожні, задумливі, як ніколи. Мабуть, вони теж відчувають, що щось трапилось. Подумки почала розмовляти з братиком. Він же живий, правда? З ним же все гаразд?

«Братику, рідненький… Коли б знала, де тебе шукати, боса бігла б за тридев’ять земель. Та я не знаю… Місто здається не таким і великим, та насправді тут тисячі місць, де тебе можуть утримувати. Та й не факт, що у самому місті. Я ж узяла на себе відповідальність за тебе! Та краще б ти зараз був у дитячому будинку, ніж така біда! Приїздила б до тебе у гості, а там би ти й школу закінчив, почав нове життя…

Та навіть не в цьому річ… Я люблю тебе!.. Ти – моя єдина кровиночка… Нікого у мене більше немає… Одні ми на білому світі… Ти – моя опора, я – твоя! Погана з мене опора вийшла…

Як же мало я казала тобі, що люблю!.. Скільки недоказаного… Скільки обіймів я могла тобі ще подарувати, скільки цілунків… Багато – і все одно мало…

Братику, найдорожче, що є у мене у світі… Тільки б побачити тебе живим, неушкодженим… Тільки б ти повернувся…»

Та я нічого не могла зробити заради цього.

Минув день  і минула ніч. І ще один день, і ще одна ніч. Сьогодні має подзвонити незнайомець, і… А що «і»? Грошей як не було, так і немає. Ігор навіть до батька ходив кланятись, та, звісно, без результату. Той тільки коло скроні покрутив пальцем. Благодійність – то не його кредо. Єдине, на що він погоджується після довгих умовлянь – викупити мою квартиру. Дуже дешево, зате гроші дати зараз, ще до оформлення документів. Якби ж це могло врятувати Сашу! Але тих коштів катастрофічно мало. Те, що зібрали друзі, знайомі – теж мізер.

Григорій Руденко Ігоря не прийняв, охоронці сказали, що він виїхав, а куди – нікому не відомо.

Аделаїду Руденко теж знайти не вдалось, хоч як не шукали. Одне достеменно – вона з країни не вилітала, друг Ігоря – айтішник Микита зламав сайти і перевірив списки відлетівших. Звісно, могла за кордон і поїздом виїхати, хоч це не в її правилах, та, швидше за все, десь затаїлася. Шкірою відчуваю, що вона поруч. Поруч – але для нас недосяжна.

Пошуки Саші охоронцем Власом та братанами Даміра теж не увінчалися успіхом.

Сашин телефон знайшли у сміттєвому баку.

Куди не кинь – глухий кут.

Ночувала я вдома. Все чекала, що рипнуть двері – і на порозі з’явиться Саша. Брешу, не чекала. Розумом розуміла, що то нереально. Надто добре, щоб бути реальністю. Але так інколи хочеться повірити в диво.